Він був Золотим. Історія життя й боротьби командира бригади морської піхоти Володимира Стогнія

Усі розділи

Підтримати УП

Спецпроєкти

Проекти “Української правди”

Українська правда

Економічна правда

Європейська правда

Історична правда

Допомога ЗСУ

Верховна Рада
Борис Джонсон
Зеленський

коронавірус
Курська область
повітряна тривога

Сектор Гази
Слуга народу

Спецпроєкти

Міст у Стоянці за 21 місяць замість 3 років: як допоміг супровід інженера-консультанта
Смак крізь час: переосмислення традицій української кухні в проєкті МХП
Українська правда 25: пишемо історію разом
Опитування: що допомагає вам рухатися далі
Чому в Україні варто розвивати нові підходи до лікування ПТСР

Він був Золотим. Історія життя й боротьби командира бригади морської піхоти Володимира Стогнія

Аліна Логвиненко — Субота, 26 квітня 2025, 05:30

колаж: Андрій Калістратенко

– Ця розповідь вийшла не про війну, а про любов, – говорить мама Володимира Марина Вільямівна. – Насправді, навіть смерть не в змозі знищити любов… Вона була і залишиться назавжди – в наших думках про сина, в його дітях.

Слова матері захисника могли б повторити безліч українських родин. За Україну воюють не залізні кіборги. Немає ніяких титанів, котиків ЗСУ, незламних суперменів. Є звичайні люди з плоті та крові. Які народилися у люблячих батьків, зростали, навчалися, мріяли, закохувалися, створювали сім”ї, народжували дітей. А в один момент, коли це стало необхідним, мали сміливість стати до зброї.

Один із таких людей – Володимир Стогній. Жив з великою щасливою родиною у маленькому селі Золота Балка на березі Каховського водосховища. Займався улюбленою справою, виховував трьох дітей. Прийшов до війська на початку широкомасштабного вторгнення Росії. Далі – оборона та визволення Правобережжя, бої під Бахмутом, участь у контрнаступі на Запоріжжі, операція на лівому березі Дніпра, Кринках, ротація на Донецький напрямок, знову оборона правого берега Херсонщини і, зрештою, стримування ворога на Курахівському напрямку.

Володимир Стогній на псевдо “Золотий” починав бойовий шлях як мобілізований цивільний і завершив його, керуючи батальйоном морської піхоти. Він ніколи не стояв позаду. Розвідка, штурми, наступи – він мав досвід у всьому. В батальйоні його називали “папка Вовка” і знали, що комбат, попри жорсткість, для своїх зробить навіть неможливе. Не віддаватиме накази з тилу, а вестиме за собою.

17 лютого 2025 року він очолив групу, яка виходила на бойове завдання. Прийняв важкий бій, зберіг людей, але сам отримав поранення, несумісні з життям.

Далі – історія про битви Золотого, про визволення мами з окупації, порятунок маленької дівчинки. Про важкі рішення та тягар відповідальності командира. Про родину, побратимів та біль втрати. Зрештою, це дійсно історія про любов і цінності, заради яких українці віддають життя.

Хлопець із Золотої Балки

З розповіді Золотого, липень 2022 року:

“Херсонщина для мене – найкраще місце на Землі, де я народився і виріс. Насамперед, це кавуни (сміється). Взагалі, ніде немає таких смачних фруктів та овочів, як на Херсонщині. Це поля, степи. Вони наші, українські, не російські. Наше Чорне море. Азовське море. Навіть медузи в цих морях, хоч і кусаються, але вони наші. Не їхні…”

Про рідну Херсонщину Володимир Стогній завжди говорив: “Це рай на землі”

Позивний Володимира Стогнія походить від назви його малої Батьківщини – маленького села Золота Балка на березі Каховського водосховища. Навіть у цьому маленькому факті вгадується його велика ніжність до своєї землі.

– З чого починається любов до України? – мама Золотого, Марина Вільямівна, запитуючи це, не потребує нічиєї відповіді. Бо має свою. – З любові до родини, до рідного дому. Володя дуже любив будинок, у якому виріс, свою малу Золоту Балку. Він мав можливість вибрати, де жити. Діти зазвичай намагаються виїхати з села. Але Вова завжди був категоричним: “Нікуди звідси не поїду, буду жити поряд із батьками”.

Володимир народився 5 грудня 1986 року у страшенну, непритаманну Півдню України, заметіль. Хлопчик став великою втіхою для батьків, яким після трагічних перших пологів сказали, що дітей у них більше не буде. З першого дня життя він був огорнений безумовною любов’ю всіх рідних.

Володимир Стогній з молодшою сестрою Валею у батьківському будинку в Золотій Балці

– Мені здається, що саме це й визначило зрештою його абсолютну впевненість у всьому, що він робить. Все, за що брався Вова, давалося йому легко, в усьому він був успішним. Бо йому з дитинства дали зрозуміти, що він найкращий, – говорить мама.

Володя ріс аж ніяк не розніженим хлопчиком. Навпаки, мав сміливу, допитливу, волелюбну і трохи хуліганську вдачу. Зброєю, каже батько, захоплювався з дитинства. І, здається, змалечку марив розвідкою.

– Сину було років 4-5, коли я мав необережність розказати йому, що таке мисливська засідка, – розповідає Сергій Володимирович. – Відтоді він постійно: “Па, пішли в засідку”. Ну, якось увечері здався, взяв рушницю та й пішли з Вовою. Я втомлений з роботи, ліг у скирту сіна та й заснув. Будить мене: “Па, там заєць!” Я стрельнув, кажу: “Все, втік заєць, пішли до хати”. Ранком, ледь розвиднилося, прибігає до мене: “Ми застрелили!” Я злякався спросоння: “Кого застрелили?” – “Собаку!”

Легко міг полізти у бійку, особливо, якщо бачив несправедливість. Свого часу у родину забрали двоюрідну сестру Володі, яка залишилася без батьків.

– Влаштували мене в школу, в перший день діти почали обговорювати, мовляв, сирота прийшла, – згадує Аня. – Вийшла на перерву в сльозах. Біжить Вова: “Що сталося?” Коли дізнався, у чому справа, пішов на вулицю, знайшов там палицю і добряче поганяв кривдників. Прийшов, каже: “Все, тебе більше ніхто не образить”.

– Ми ніколи не хвилювалися за Аню й Валю, нашу молодшу доньку, якщо з ними був Вова, – додає Марина Вільямівна. – За ним вони були, як за надійною стіною. Власне, як і ми всі…

Володя мав гострий розум, водночас був бешкетником.

– Йде череда селом. Усі люди як люди, а Вова осідлає корову і їде на ній, – посміхається Марина, дружина Золотого. – Це один з перших спогадів про нього. Я знаю Вову з дитинства, бо приїжджала на канікули до рідні. Дружили, а як виросли – закохалися. Я жила у Харкові, Вова забрав мене до Золотої Балки. Мені говорили: “От ти дурна. Усі до міста тікають, ти в село приїхала”. А я жодного разу про це не пошкодувала.

Разом із батьком, сином та дружиною під час короткого відпочинку вдома

Це кохання стало для обох єдиним на все життя. Марина подарувала Золотому трьох дітей – Руслана, Таїсію і Варвару. Найменшій було півтора року, коли почалася велика війна.

– 26 лютого Вова зайшов у хату і каже: “Іду на війну”. Я з Варюшкою на руках упала на коліна: “А як же ми?” Але чоловіка, якщо він щось вирішив, неможливо було переконати в зворотному ні словами, ні сльозами. “Ти впораєшся” – ось і все, – ділиться важкими спогадами Марина.

– Він тоді сказав мені: “Па, ну не зможу я сидіти вдома. Як я буду дивитися в очі дітям?” – додає Сергій Володимирович.

Штурми і оборона: в боях за Херсонщину

На початку широкомасштабного вторгнення Росії Володимир Стогній приєднався до підрозділу ТрО, згодом перейшов до розвідувального взводу 98-го батальйону 60-ї окремої піхотної бригади. Так з’явився розвідник “Золотий”. Дуже швидко цей позивний став відомим навіть поза межами бригади. За словами побратимів, його знали і друзі, і вороги.

Підрозділ тримав оборону, а згодом проводив наступальні дії на Криворізькому напрямку, ще влітку 2022-го розпочавши звільнення правобережної Херсонщини.

Розвідувальний підрозділ Золотого часто заходив у тил ворога, де здійснював ризиковані та успішні операції

З розповіді Золотого, липень 2022 року:

“Те, що я відчував 24 лютого, неможливо передати словами. Це не страх. Я просто абсолютно чітко усвідомлював, якими великими будуть людські жертви…

…Розвідувальний взвод 98-го батальйону брав участь у визволення Нововоронцовки, Осокорівки, Потьомкиного (після перейменування Незламне. – Авт.), Трудолюбівки. Зокрема, нам було поставлене бойове завдання провести дорозвідку Потьомкиного для підготовки штурму населеного пункту. Наш розвідвзвод знайшов безпечні шляхи для проведення наступальних дій та просування піхоти. Тихо та швидко прибрали ворожі спостережні пункти і вночі завели у населений пункт кілька піхотних взводів, це близько 60 людей. Коли рано вранці почався наступ, ми разом із піхотою виконували штурмові дії. Противник висунувся у наш бік бронетехнікою. В результаті за підтримки артилерії та за допомогою протитанкових вогневих засобів було знищено сім одиниць техніки росіян, ще п’ять затрофеїли…

… Найскладніше – бачити страждання дітей. Морально важко бачити дитинку семи років, яка вже розуміє, що таке “вихід”, “приліт”, що таке ділити одну хлібину і пляшку на двадцятьох. При цьому, коли ми звільняли Осокорівку та Потьомкине, малеча вибігала до нас і намагалася віддати останню цукерку”.

Дорога до мами: визволення Правобережжя

На початку жовтня 2022-го року на Півдні почався контрнаступ. Завданням батальйону, де служив Володимир Стогній, був прорив першої лінії оборони противника у напрямку Дудчан. Для Золотого це була не просто бойова задача – у Золотій Балці, в окупації на нього чекала мама…

Золотий знищив не одну одиницю ворожої техніки – робив це віртуозно, “по-снайперськи”

– Звісно, ми не могли знати, коли почнеться операція, але відчували, що ось-ось, – говорить дружина Золотого Марина. – В якийсь момент дзвонить Вова і кричить крізь сльози: “Я на нашій трасі!”

– А мені подзвонив чоловік зі словами: “Марино, вари борщ і роби його улюблений торт. Ти розумієш, про кого я?” – плаче Марина Вільямівна. – 1 жовтня ввечері стало ясно, що щось відбувається. Було дуже чутно звуки бою, росіяни кинулися тікати через усі “шпарини”. Наступного дня знову чую – гуркотить, але окупантів уже ніде не видно. Після обіду мені дзвонять: “Наші заходять!”

4 жовтня у селі вже була купа наших військових, метушня, радість, усіх треба розселити, нагодувати. Мчу з водієм організувати обід хлопцям, назустріч трасою їде БТР, з військовими на броні. І серед них я раптом бачу рідні очі! Вискакую з машини, Вова стрибає з броні, підхоплює мене зі словами: “Ма, я ж казав, що я тебе звільню”.

З розповіді Золотого, листопад 2022 року:

“За три дні ми здійснили марш протяжністю близько 40 км.

Точкою старту став славнозвісний пам’ятник херсонському кавуну. Для росіян наші дії були, м’яко кажучи, неочікуваними. Нам назустріч вийшли чотири танки. Я схопив РПГ і влупив по танку. Спочатку звідти голова у шлемофоні вилетіла, потім детонував БК. Я на радощах аж підстрибнув, кричу: “Золотий підбив танк!” Одразу за ним виїхав другий, то я з переляку залетів в окоп, взяв АТ (ручний протитанковий гранатомет – УП) і лупонув його. Влучив. Командир батальйону увійшов в азарт і теж почав їх бити.

На Хрещенівському повороті ми 4 танки спалили, у Новоолександрівці – 3, у Гаврилівці – 2, у Дудчанах – 1. Натрофеїли кілька робочих танків.

Далі ми пробилися до населеного пункту Новоолександрівка. Там почалися вже серйозні бої, росіяни почали тікати полями, ми гналися за ними аж до Дудчан. З боями зайшли у Червоне, Петропавлівку, Новокам’янку, Трифонівку. Кілька днів відпочивали, потім знову почали проводити розвідку, шукати слабкі місця в обороні росіян, щоб просуватися далі. Знайшли “дірку” біля берега Каховського водосховища, “пірнули” туди, пробили їхній передній край і здійснили рейд аж до Милового.

Після 7-8 кілометрів рейду до нашого розташування біля Новокаїрів забіг підліток – мокрий, трясеться, плаче. Допоможіть, каже, там мама з сестрами і братом підірвалися. З розповіді хлопчика стало зрозуміло, що коли ми зайшли в Милове, його родина знаходилася у Новорайську, де ще на той момент були росіяни. Мама зібрала дітей – двох синів і двох доньок — і машиною виїхала в бік Милового. В степу машина наїхала на міну.

Старші брат і сестра загинули. Мама – з уламковими пораненнями, переломом ребер, у молодшої сестри все лице посічене, відкритий перелом руки. Брат довів їх обох ще три кілометри по степу до балки зі знищеним мостом. І переплив затоку, щоб покликати когось на допомогу. Командир батальйону віддав наказ провести рятувальну операцію. Ми знайшли гумовий човен і пішли до затоки. Звісно, ми розуміли, що на нас може чекати засідка, але не мали морального права не піти.

Маму несли в човні. Я ніс на руках 9-річну дівчинку. Група на чолі з командиром батальйону залишилася нас прикривати. Вийшли лише тоді, коли ми з пораненими відійшли на безпечну відстань. Чи хотів би я побачити цю дівчинку? Думаю, що так. Не знаю, чи згадає вона мене, а я пам’ятатиму її все життя.

Командир, за яким у вогонь і воду

Після участі в операціях під Бахмутом та на Запоріжжі Володимир Стогній перевівся до морської піхоти. Прийняв командування 1-м батальйоном 37-ї ОБрМП. Тоді саме тривало утримання плацдарму на Кринках і підрозділ цілодобово був у важких боях.

– Золотого нам представив командир бригади, – розповідає командир роти Назарій. – Наступного дня мені треба було щось запитати у комбата, а я забув, як його по-батькові. Підійшов, перепитав. Сходу отримав “у фанеру” і одразу відповідь: “Сергійович. А тебе як по-батькові?” Ось так ми ближче познайомилися.

Золотий з командиром роти Назарієм

З розповіді Золотого, травень 2024 року:

“Операція на лівому березі Дніпра увійде у підручники з військової підготовки, з тактико-спеціальної підготовки. Та загалом увійде в історію. Противник переважав по кількості артилерії, FPV-дронів, розвідувальних БПЛА. У нас була надскладна логістика через Дніпро. Попри це, ми здійснили десантування на Кринки – завдяки відвазі та мужності матросів та офіцерів. На мою думку, кожен військовослужбовець, який сів у човен та переправився на лівий берег, заслуговує на державну нагороду…

…Чи важливо було бійцям на Кринках бачити поряд із собою командира? Так. Командира як людину, яка впевнено віддає команди, контролює, керує боєм. Немає управління – немає ефективного бою”.

– Коли мене призначили у батальйон, я дуже хвилювалась, бо раніше з комбатом по службі не перетиналися, а чутки про нього ходили такі, що він може вбити поглядом, – розповідає Людмила, заступник командира батальйону з тилу. – Очікувала його на КСП. Чую, когось “розносить” у коридорі, бо хтось знову на щось забив та не виконав. Представилась, поспілкувались.

Спочатку він не хотів, щоб я була його заступником, бо це відповідальна посада і потребує певних навичок та стійкості. Коли почали працювати разом, Золотий зрозумів, що я не дівчинка, яка захотіла підвищення, а офіцер з бойовим досвідом, з розумінням бойової обстановки, потреб підрозділів. Золотий це оцінив. Бували ситуації непорозуміння, але коли все прояснялося, по його тону відчувалося, що все вже добре. З ним простіше було говорити прямо, так, він міг накричати, але дуже цінував чесність.

Під командуванням Золотого батальйон пройшов важкі бої та операції

Фото 37-ї ОБрМП

Про суворий характер командира в батальйоні знали всі. Так само, як і про те, що він дуже справедливий і безстрашний.

– Він чітко ставив задачі, пояснював, як їх виконати. Жорсткий, проте з ним поруч ти розумієш, що буде толк з усього. І це саме той командир, який не просто віддає накази, а веде за собою. Сідав, наприклад, у човен і особисто завозив людей, – зауважує Назарій. – Він завжди сам ходив з людьми. І мене навчив, що офіцер має заводити людей на завдання, має спілкуватися зі своїм особовим складом не в кабінеті, а на позиціях.

Часто дзвонив мені: “Малий, у тебе 5 хвилин часу, збирайся, їдемо удвох перевіряти позиції. Одного разу взагалі приїхав уночі. Каже, ти чекай на КСП, я сам піду. Що мене здивувало – пішов без “Кропиви” (бойова система управління – УП), без будь-яких карт, ще й ніч була темна і хмарна. Всі позиції знайшов, перевірив і повернувся назад”.

Між собою хлопці жартома називали командира “папка Вовка”. А він їх “махрюками”.

– Для мене Золотий – другий батько, наставник, – зізнається Назарій. – Він умів пояснити, як правильно вчинити в тій чи іншій ситуації, як ухвалити гідне рішення. Це була, знаєте, не просто командирська, а батьківська наука.

– Із Золотим можна було йти у вогонь і воду. Ти знаєш, що тебе не кинуть. Було відчуття зграї, – говорить Людмила.

На людях Золотий рідко проявляв емоції. За нього зазвичай говорили дії, а не слова

За своїх Золотий стояв горою, хвилювався і важко переживав втрати.

– Вова і в сім’ї був таким. Не завжди показував емоції та почуття, але проявляв любов вчинками – турботою, квітами, подарунками, – пояснює Марина. – Якось, коли він заїхав ненадовго додому, йому подзвонили і повідомили про загибель бійця. Вова змінився на обличчі і сказав одну фразу: “Залиште мене самого”. Так і просидів на вулиці всю ніч. Коли поранило Назарія, якого він любив, як сина, не знаходив собі місця, заспокоївся лише після того як впевнився, що з ним все буде добре.

– Він все одно знаходив привід пожартувати. Одне з моїх пошкоджень було специфічним. Уламок увійшов у ногу і вийшов трохи вище паху. Золотий прислав мені фото залізних обладунків і сказав, що знайде коваля, який зробить мені такі ж, бо так я ризикую без дітей залишитися, – сміється Назарій.

Останній бій Золотого

17 лютого 2025 року Володимир Стогній супроводжував екіпаж пілотів батальйону до точки відпрацювання в районі Константинополя на Донеччині. Коли група прибула на місце, Золотий виявив колону техніки противника – чотири бронемашини “Тигр”.

Комбат підготував групу до контактного бою. Разом з іншим військовослужбовцем Золотий вистрілив з гранатометів АТ-4 та підбив дві бронемашини з десантом, знешкодивши 10-х росіян. Дві інші машини з колони зупинилися і ворог вступив у бій. Попри переважаючі сили противника, група Золотого відбивала атаки. Підбили ще один “Тигр” разом із кулеметником, що вів вогонь по українських бійцях. Командир батальйону з автоматичної зброї знищив трьох ворожих піхотинців та разом із хлопцями перебіг до іншого укриття, де вони продовжили вести стрілецький бій.

На найважчих бойових завданнях Золотий був разом із своїми людьми

Золотий дістався сусідньої будівлі, де був боєзапас позиції та почав стріляти з РПГ-7В по будинку, де знаходився ворог. Ліквідував кулеметника, інші відступили.

Коли група Золотого поверталася з бою, їхній бронеавтомобіль атакували ворожі FPV з кумулятивними зарядами. Один із них пропалив металеву обшивку бронеавтомобіля. Золотий отримав важкі поранення. Назарій з побратимом евакуювали комбата на стабпункт.

Володимир Стогній відчайдушно боровся за життя, але 5 березня його серце перестало битися.

– Син немов передчував біду, – говорить Сергій Володимирович. – Незадовго до цього він завів розмову про те, що я маю робити, коли його не стане. Я тоді дуже розсердився на Володю. А він мені сказав: “Ти не розумієш, па, яка це війна. Я й так занадто довго живий. Скільки моїх хлопців там, а я все ще тут”.

– Останнім часом він постійно говорив: “Я так втомився”, – продовжує Марина. – Вова дуже хотів жити. Ми говорили про плани на майбутнє. Але водночас він розумів, чим усе може закінчитися, бо був не на курорті.

– Життя для нас наче зупинилося після того як пішов Вова, – витирає сльози Марина Вільямівна. – Знаєте, що найстрашніше? Він був стрижнем сім’ї і жоден з нас не знає, як без нього триматися.

Перед останнім виїздом Золотий з Назарієм вийшли з хати, де збиралася група. Ніч була місячною і світлою.

– Командир подивився на небо і раптом сказав: “Що, малий, будеш за мною скучати?”, – розповідає Назарій. – Я тоді сказав: “Що ви чудите, командире”. І я скучаю… Дуже. Мені весь час здається, що зараз він подзвонить і скаже: “Шо, “махрюк”, де знаходишся?” Я не знаю, чи є ще десь такі командири, як він. В мене такого точно більше не буде.

– Є в телефоні номери, які вже ніколи не набереш. За 11 років війни я втратила багато друзів, побратимів, кохану людину, але командира втратила вперше, – каже Людмила. – Для мене Золотий назавжди залишиться командиром. Справжнім. Надійним. Вірним назавжди.

Золотий: “Кожен має дати собі відповідь, що він зробив для того, аби зберегти країну”

З розповіді Золотого, травень 2024 року:

“Кожен має зрозуміти, що для нього Україна. Для когось це його село, місто, область. Для когось уся наша країна з кордонами 1991 року. Кожен має дати собі відповідь, що він зробив для того, аби зберегти країну. Бо дитина виросте і запитає: “Тату, а чому у нас немає частини держави? Де вона поділася?”

А тато скаже: “Так була війна”.

“А що ти робив під час війни?”

“А я через Тису переплив і втік”.

Ну, не соромно буде?

Я мрію про сильну Україну. З усіма землями, областями, Кримом. Якщо ми будемо одним кулаком, якщо будемо об’єднані, так і буде. І тоді Україна стане крутішою, ніж уся Європа та Америка разом узяті”.

Петиція про присвоєння старшому лейтенанту Володимиру Стогнію звання Героя України (посмертно) відкрита, і кожен голос має колосальне значення.

Аліна Логвиненко, офіцер відділення комунікацій 39-ї ОБрБО

Фото з архіву Володимира Стогнія та його родини

У матеріалі використані фрагменти з кількох інтерв”ю “Золотого”, записаних авторкою у 2022-2024 рр.

Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Головне на Українській правді

Давайте вже після Пасхи. Коли будуть вибори в Україні
— Роман Романюк

Живий щит. Як росіяни прикривали свої штаби цивільними в Бучі
— Стас Козлюк

Повернення України. УП показує оцифровані в США столітні фотоархіви легіону Українських січових стрільців
— Євген Руденко

Історик Мараєв: Кубань має стати пороховою діжкою та джерелом проблем для Росії
— Софія Середа

Наташа, попала! Як колишня вихователька дитсадка збила російську ракету
— Рустем Халілов

Операція “Kudu”. Як українські військові навчаються у Великій Британії
— Ангеліна Страшкулич, Євген Будерацький

“Ми випрошуємо допомогу, як рибу на ринку”. Як зрада союзників призвела до розгрому у війні
— Михайло Кригель

“Оточення, як і каже командування, не було. Але і спланованого виходу теж не було”. Що відбувалося на Курщині в останній місяць оборони
— Ольга Кириленко

“В батальйоні створили черги з тих, хто буде розстрілювати полонених”. Як Росія страчує українських військових
— Софія Челяк

Ті, хто палить глибоку Росію. Велика історія 14-го полку безпілотних авіакомплексів
— Роман Романюк

“Українська правда” в соцмережах:

Реклама на сайті

Політика конфіденційності

Правила використання матеріалів УП

Політика ШІ

Принципи і правила роботи УП

Як писати для УП

Будь-яке копіювання, публікація, передрук чи наступне поширення інформації, що містить посилання на “Інтерфакс-Україна”, суворо забороняється.
Матеріали з плашкою PROMOTED є рекламними та публікуються на правах реклами. Редакція може не поділяти погляди, які в них промотуються.

Матеріали з плашкою СПЕЦПРОЄКТ та ЗА ПІДТРИМКИ також є рекламними, проте редакція бере участь у підготовці цього контенту і поділяє думки, висловлені у цих матеріалах.

Редакція не несе відповідальності за факти та оціночні судження, оприлюднені у рекламних матеріалах. Згідно з українським законодавством відповідальність за зміст реклами несе рекламодавець.

Cуб”єкт у сфері онлайн-медіа; ідентифікатор медіа – R40-02280.

ТОВ “УП Медіа Плюс”. Усі права захищені.

Адреса: 01032, м. Київ, вул. Жилянська, 48, 50А

Телефон: +380 95 641 22 07

Засновник проекту: Георгій Гонгадзе

Головний редактор: Севгіль Мусаєва

Редактор-засновник: Олена Притула

E-mail редакції: editor@pravda.ua

Ми використовуємо cookies

Source: Аліна Логвиненко