Велично страшне та дивовижно вражаюче. Моменти життя солдатки Нацгвардії та режисерки Олени Апчел

Усі розділи

Підтримати УП

Спецпроєкти

Проекти “Української правди”

Українська правда

Економічна правда

Європейська правда

Історична правда

Допомога ЗСУ

Верховна Рада
Борис Джонсон
Зеленський

коронавірус
Курська область
повітряна тривога

Сектор Гази
Слуга народу

Спецпроєкти

Майбутнє оборонних проєктів: інтерв’ю з головою наглядової ради холдингу Octava Capital
CYBERION: як мережа кіберклубів знайшла свою нішу та відкрила нові можливості для інвесторів
Святковий стіл без клопотів: готові страви та традиційні смаки у NOVUS
Як “Правило Болар” сприятиме зниженню цін на ліки
ТЕСТ: чи знаєте ви достатньо, щоб врятувати людину в критичній ситуації

Велично страшне та дивовижно вражаюче. Моменти життя солдатки Нацгвардії та режисерки Олени Апчел

Рустем Халілов — Середа, 9 квітня 2025, 05:30

колаж: Андрій Калістратенко

Повітря було в”язким, а мовчання настільки гнітючим, що люди в автівці намагалися заглушити шум мотора та стукіт власних сердець дурними жартами й порожніми розмовами.

Їх було четверо – волонтерки та волонтери з харківського Майдану. Серед них – 27-річна театральна режисерка Олена Апчел.

Березень 2014 року. Обганяючи дорогою військову техніку, автівка їде до кордону з Росією, до пункту пропуску Гоптівка. В багажнику: цукерки, сигарети, шкарпетки та прапори України – максимум, на що вистачило фантазії.

Везти такий вантаж здасться до біса наївним, коли четвірка волонтерів добереться до місця призначення і побачить юних хлопців у поганої якості берцях і завеликих бушлатах, а поруч – протитанкові їжаки з осинових колів. Коли почує від військових, що не цукерки їм зараз потрібні, а деталі для танків, каримати та машинне мастило.

Земля в тому місці глиниста, і здається, все навколо сіре – техніка, люди, природа. Але от бійці розбирають пошиті волонтерами за ніч українські прапори, і раптом у цій сірій царині спалахують насичені жовтий та блакитний.

Апчел пам”ятає цей момент: в”язку слину в роті та тотальне розуміння, що відбувається щось велично страшне і як було – вже не буде. Того дня, у середині березня 2014-го, вона вперше шкірою відчула війну.

Майже десять років по тому для режисерки стартує новий етап її присутності у війні. Вона розірве робочий контракт у Німеччині, де була співдиректоркою театрального фестивалю, повернеться до України, знайде житло, перевезе речі, відкриє зручності “Дії” та ЦНАПів, займеться здоров”ям… І навесні 2024 року, завершивши усі інші справи, візьметься за головну, після якої знов не буде, як було. Підпише контракт із Національною гвардією України.

Розповідь Олени Апчел про себе – це літопис її перетворень. Від “зросійщеної юнки” до українки, яка віднайшла свою рідну мову. Від школярки в депресивному селищі на Донеччині до однієї з директорок великого фестивалю в Берліні. Від режисерки, яка вважає культуру частиною обороноздатності країни, до в.о. начальниці пункту управління артрозвідки.

Але в цій розповіді знайдеться місце й іншим історіям.

Про Леніна, що зникає шматок за шматком. Про помилку випадкової перехожої, яка змінює все життя. Про заслужених російських артистів, які раділи: “хахлушечка прієхала”.

А почнемо ми з пригоди космічних масштабів.

Українська правда · Олена Апчел: Велично страшне та дивовижно вражаюче

Незабаром доступ до матеріалів на “Українській правді” може стати платним.

Але ми вважаємо, що якісний контент має бути доступний для всіх, тож до останнього не будемо вводити обмеження. Підтримайте нас, аби і ми без обмежень могли продовжувати роботу – долучайтеся до Клубу УП!
Дізнатись більше

Пригода космічних масштабів

Місць, що сформували юну Олену Апчел, було два. І одне з них – Ялта. Сюди вона підлітком навідувалась щоліта – до батька.

Тут вона вчилася не любити туристів, як це заведено у кримчан. Продавала солодку вату та квитки на каруселі. Мандрувала велосипедами та автостопом по місцях, де немає приїжджих.

– Для мене Крим не був місцем короткострокового відпочинку, коли треба все на світі встигнути між чебуреками й пантенолом, – розповідає Апчел. – Але було місце пошуку якихось дивовижних вражень, тиші, гармонії між камінням, лісом і водою.

Наприклад, ми колись з подругою чотири години перепливали узбережжя на малесенькому, найдешевшому матраці. І це була просто пригода космічних масштабів! Ми не розуміли до кінця, куди нас може занести.

У безпечній юності не замислюєшся ані про течію, що може віднести твій матрац у відкрите море, ані про хімічний склад води, коли купаєшся в затоплених кар”єрах Донеччини. Якщо Крим був для Апчел другим домом, то селище міського типу Новотроїцьке в Донецькій області – домом першим.

До війни Олена мріяла виїхати звідти. В Америці бушують торнадо, думала вона, в Карпатах – зсуви ґрунту, а в Новотроїцькому ніколи нічого не трапляється. Одноманітна самоповторна зима, монотонне степове літо, нудьга й присмак безвиході. Навіть земля тут кисла – картопля на такому ґрунті виростає маленька, огірки – кривенькі.

Але водночас – і яке ще селище може цим похизуватися – в Новотроїцькому цілих два будинки культури. Саме селище географічно поділене на дві частини: перша забудована п”ятиповерхівками, друга – хатами із затишними подвір”ями. І два клуби, які конкурують між собою: російськомовний – імені Леніна та україномовний – імені Лесі Українки.

До чого призводить така конкуренція? Багато років по тому, вже із режисерським досвідом за плечима, Апчел завітає в ці заклади й буде вражена рівнем облаштування – навіть у Києві могли б такому позаздрити.

Історія про Леніна, що зникає

Розповідає Олена Апчел:

Перед будинком культури, який спершу носив ім”я Леніна, а пізніше став “Горняком”, стояв пам”ятник Леніну в повний зріст. А навколо нього росли звідкись привезені блакитні ялинки.

Ленін стояв з витягнутою рукою, закликав людей на дії, і одного дня хтось відбив йому вказівний палець. Це було однією з форм розваги: залізти на Леніна, сфотографуватися у нього на плечах чи на руці, щось написати чи вишкрябати на ньому.

Потім хтось відбив частину руки до ліктя, потім – з ліктя до плеча. І так, суглоб за суглобом, від того Леніна багато що відпало. Козирок від кашкета, сам кашкет, ніс, вухо… Врешті-решт, коли на початку двохтисячних від Леніна залишились лише дві ноги, добити його було справою честі. При тому ніхто й гадки не мав, що тим самим виконує акт декомунізації.

Помилка випадкової перехожої

Майбутнє у театрі? Школярка Апчел, почувши про це, мабуть, розсміялася б. Потрапила вона якось на “Лускунчика” в Донецькому театрі опери та балету, сиділа в першому ряду. Артисти були голосні й спітнілі, і Олена подумала: “О боже, ніякого більше театру”.

В останньому класі школи вона хотіла стати слідчим-криміналістом. Романтична мрія, народжена з уявлень про добро, зло та справедливість.

Апчел: Мої батьки мріяли, що я буду фінансисткою або економісткою

Фото з facebook-сторінки Апчел

Донецький університет внутрішніх справ скорегував її рожеву картину світу. Батькам Олени дали зрозуміти: щоб їхня дитина стала борчинею зі злом, потрібно дещо збільшити кількість зла у світі, заплативши хабар за вступ.

Сума виявилася більшою за вартість їхньої квартири.

Одного дня, вже після загибелі матері в 2016 році, Олена буде перебирати старі речі й натрапить на теку. А в ній: радянські ощадні книжки із сумами, які сім”я відкладала для дітей, та поодинокі акції заводів – бо придбати більше не дозволяв сімейний бюджет. Так виглядав пакунок батьківських надій – бажання передати дітям спадок, якого вони насправді не мали.

Типовий пакунок цілого покоління.

Коли мрії про криміналістику розвіялися, Апчел відкрила принесений братом довідник із переліком навчальних закладів, і вирішила: можливо, складеться з культурою. Їй порекомендували Харківський університет мистецтв.

Тож Олена з братом зібрали документи, сіли в нічний автобус до Харкова і з першими півнями опинилися в колишній столиці. Далі – метро до центру міста. Роль GPS в ті славетні часи середини двохтисячних виконували місцеві жителі. І вийшовши з підземки, юнаки зупинили першу-ліпшу перехожу та спитали в неї, де той університет. Жінка впевнено ткнула пальцем.

Апчел здала документи, успішно склала іспити та поринула у вир студентського життя.

– Якимось чином це все засмоктало. Навчання в творчих вишах достатньо жорстоке: ти зайнята 24 на 7, у тебе часу на рефлексію немає, – каже вона.

Лише за пів року Олена зрозуміла, що та перехожа схибила на пів кілометра й вказала не на той заклад. Апчел приїхала вступати до Харківського університету мистецтв, а стала студенткою Харківської академії культури.

Висока худа дівчина з великими очима

Розповідає Олена Апчел:

В академії мене дуже часто використовували як ведучу: висока, худа, великі очі, говорить рівно. Тотальна дискримінація по зовнішності, яка і досі, мені здається, є в наших вишах. Людей вибирають по розмірах, особливо дівчат. Можуть між собою, особливо коли це акторські конкурси, обговорювати відкрито: що у тої не такі вуха, а у тої не такі груди. Це страшно.

Тоді не було жодної інституції чи людей, до яких можна було б звернутися, що щось тут не окей. Тільки зараз, через роки, ти починаєш усвідомлювати, наскільки таке ставлення було неадекватним.

Чи вдавалася я до подібної дискримінації, коли стала режисеркою? Вочевидь. Це ж вдовбується тобі так, ніби це інструмент професії.

Віднайдена українська мова

– Російська мова для мене є материнською, – зізнається Апчел. – Це була мова, на якій я вперше слухала колискові, слова про любов, розчарування, перші надії. А українська стала для мене мовою сестерською, братерською, віднайденою.

Повертати мову непросто, коли з дитинства пристойною у твоєму оточенні вважається російська, а суржиком домашні говорять тільки тоді, коли їх ніхто не бачить. Спершу, коли йдеться про викладання або професійну комунікацію, тобі бракує слів, щоб сформулювати думку. Апчел доклала чимало зусиль, щоб перестати мислити російською.

“Я була зросійщеною юнкою. Треба було навчитися говорити українською”, – Апчел

Фото з facebook-сторінки Апчел

Одночасно із викладанням у власній академії багато років Апчел організовувала фестивалі в Росії. Заробляла там гроші, а потім поверталася до Харкова й розвивала незалежний театр.

– Волосся на руках дибки піднімалося, коли ти приїжджаєш (на російський фестиваль – УП), а там члени журі – заслужені артисти, академічні співаки… І кожна друга людина, побачивши мене в коридорі, могла сказати з широкою посмішкою і розкритими долоньками: “Хахлушечка наша прієхала!”. В мене аж з хребта пазури лізли.

І коли мені вистачало простору, асертивності, я могла відповісти: “Ну, маскалікі маі, прівєтік”, – насолодитися тим, як неперевершено Апчел імітує московський акцент, ви можете в аудіоверсії нашої розмови на початку статті.

Поїздки до Росії припинилися з війною. Ще рік знадобився, щоб розірвати контакти з росіянами, з якими за попередні роки в Апчел склалися теплі стосунки.

Управління криком

Розповідає Олена Апчел:

В академії мене зацікавила сучасна драматургія: багаторівнева, інтелектуальна, яка працює з проблемами та з незручними питаннями. Це відкрило розуміння того, якими жахливими інструментами ми користуємося. Коли ми навчалися, більшість наших навичок отримували всупереч, бо нам не подобалося, що з нами так обходяться. Але ми від наших так званих майстрів понабиралися оцього, коли ти забороняєш акторам вийти в туалет, бо йде репетиція.

Тобто ця ієрархічна, патріархальна, шовіністична, атавістична, максимально деструктивна система управління з нами залишалась. І все моє творче життя я просто намагаюся з цим боротися, бо це інколи проявляється там, де я зовсім не помічаю.

Наприклад, коли щось не виходить у проєкті, мені кажуть: “Ну ти на них прикрикни”. І ти реально інколи підвищуєш голос, і всі – раз! – і починають працювати. І ти розумієш: я цим травмована і не хочу цього робити, вони цим травмовані і не хочуть, щоб з ними це робили. Але працює тільки тоді, коли з ними це роблять.

Вистава на шість годин

Сторінка Апчел у Вікіпедії схожа на резюме завтовшки з “Амадоку” Софії Андрухович. Головним чином – через перелік її режисерських і кураторських робіт. В 31 рік Апчел стає головною режисеркою Львівського академічного драмтеатру імені Лесі Українки. А в 2019-му переїжджає до Києва, де працює режисеркою і кураторкою академічного театру “Золоті Ворота”.

Читайте також: Полюбіть критичне політичне мистецтво. Промова Олени Апчел на нагородженні УП 100

Якщо запропонувати Апчел з численної кількості її робіт обрати одну, спершу вона звинуватить вас у жорстокості, а потім назве ту, яка могла б бути не менш безжальною, ніж пропозиція вибору. Бо попервах постдокументальна вистава про шахтарство “Горизонт 200” мала йти шість годин. Зрештою її скоротили майже вдвічі.

– Це був проєкт, присвячений дослідженню ідентичності України через призму шахтарства. Ми вивчали Львівсько-Волинський та Донецький вугільний басейни, а також відповідальність і стан нашого покоління. Там було багато досліджень нових постформ, які мені самій хотілося більше зрозуміти, намацати і поділитися ними. Дуже об”ємна робота, – змальовує її Апчел.

Між яскравим шоу та глибокою постановкою вона обирає друге. Як режисерка Апчел визнає, що мистецтво як розвага, де естетизуються проблеми і навіть зло, теж може впливати на глядачів. Але для неї важливіше вибудувати з ними діалог, а значить, достукатися не через емоції, а через сенси.

Це також і відповідь на питання, як митцю ефективно представляти Україну за кордоном.

– Коли ми показуємо їм естетизовані, нехай найкращі наші речі, це дуже класно і емоційно. Але вони (глядачі за кордоном – УП) продовжують нас сприймати як об”єкт, який є частиною чогось іншого величного, до чого вони звикли. Тільки через інтелектуальне мистецтво, яке проблематизує, нас там здатні сприймати як суб”єктів, – впевнена вона.

Коли в 2020 році Апчел разом з усім світом стала на паузу через пандемію, це був період сліз та пов”язаного із цим щастя. Багато років вона знаходилась в постійному русі, і лише тепер знайшла час перепрожити початок війни, смерть матері, втрату близького спілкування з рідними – і відгорювати це все.

Коли знайомі запропонували їй виїхати до Польщі, Апчел погодилася. Їй здавалося, що українці забули про війну, тому вона вирішила замістити біль внутрішньої міграції міграцією зовнішньою. В 2021-му режисерка займається соціальними проєктами у варшавському Міжнародному центрі культури. За рік переїжджає до Берліну.

І вже там ухвалює рішення, про причини якого її люблять питати журналісти: повернутися додому та стати до лав української армії.

До того, як перейти в пункт управління артрозвідки, Апчел виконувала функції бойової медикині й отримувала досвід пілота дронів

Аналіз даних розвідки, зведення в одне аналітичне поле, виявлення координат ворога та підтвердження інформації, яка дозволить атакувати противника – це те, чим Апчел займається у війську зараз.

Покладена на неї відповідальність породжує сумніви, властиві людям із синдромом самозванця. Олена думає про професійних військових, які навчалися роками, та про те, що вона перевелася в артрозвідку менше ніж два місяці тому.

Але разом із сумнівами Апчел відчуває головне: що, з філософської точки зору, вона на своєму місці. Разом з іншими побратимами, котрі теж не були народжені для війни, але воюють.

В березні 2025-го року “Українська правда” представила проєкт “УП100. Сила жінок”, яким дякувала українкам, що щоденною працею та прикладом об”єднують людей, надихають, створюють нові можливості та рухають країну вперед.

Розмову з Оленою Апчел ми завершили за пів години до того, як на церемонії нагородження цього проєкту пролунало і її ім”я.

Рустем Халілов, УП

культураНацгвардіяукраїнцімоварозвідка

Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Головне на Українській правді

Давайте вже після Пасхи. Коли будуть вибори в Україні
— Роман Романюк

Живий щит. Як росіяни прикривали свої штаби цивільними в Бучі
— Стас Козлюк

Повернення України. УП показує оцифровані в США столітні фотоархіви легіону Українських січових стрільців
— Євген Руденко

Історик Мараєв: Кубань має стати пороховою діжкою та джерелом проблем для Росії
— Софія Середа

Наташа, попала! Як колишня вихователька дитсадка збила російську ракету
— Рустем Халілов

Операція “Kudu”. Як українські військові навчаються у Великій Британії
— Ангеліна Страшкулич, Євген Будерацький

“Ми випрошуємо допомогу, як рибу на ринку”. Як зрада союзників призвела до розгрому у війні
— Михайло Кригель

“Оточення, як і каже командування, не було. Але і спланованого виходу теж не було”. Що відбувалося на Курщині в останній місяць оборони
— Ольга Кириленко

“В батальйоні створили черги з тих, хто буде розстрілювати полонених”. Як Росія страчує українських військових
— Софія Челяк

Ті, хто палить глибоку Росію. Велика історія 14-го полку безпілотних авіакомплексів
— Роман Романюк

“Українська правда” в соцмережах:

Реклама на сайті

Політика конфіденційності

Правила використання матеріалів УП

Політика ШІ

Принципи і правила роботи УП

Як писати для УП

Будь-яке копіювання, публікація, передрук чи наступне поширення інформації, що містить посилання на “Інтерфакс-Україна”, суворо забороняється.
Матеріали з плашкою PROMOTED є рекламними та публікуються на правах реклами. Редакція може не поділяти погляди, які в них промотуються.

Матеріали з плашкою СПЕЦПРОЄКТ та ЗА ПІДТРИМКИ також є рекламними, проте редакція бере участь у підготовці цього контенту і поділяє думки, висловлені у цих матеріалах.

Редакція не несе відповідальності за факти та оціночні судження, оприлюднені у рекламних матеріалах. Згідно з українським законодавством відповідальність за зміст реклами несе рекламодавець.

Cуб”єкт у сфері онлайн-медіа; ідентифікатор медіа – R40-02280.

ТОВ “УП Медіа Плюс”. Усі права захищені.

Адреса: 01032, м. Київ, вул. Жилянська, 48, 50А

Телефон: +380 95 641 22 07

Засновник проекту: Георгій Гонгадзе

Головний редактор: Севгіль Мусаєва

Редактор-засновник: Олена Притула

E-mail редакції: editor@pravda.ua

Ми використовуємо cookies

Source: Рустем Халілов