Від глушилок до душилок. Як "ворожі голоси" руйнували імперію зла, а нині заважають Трампу

Від глушилок до душилок. Як “ворожі голоси” руйнували імперію зла, а нині заважають Трампу

Усі розділи

Підтримати УП

Спецпроєкти

Проекти “Української правди”

Українська правда

Економічна правда

Європейська правда

Історична правда

Допомога ЗСУ

Верховна Рада
Борис Джонсон
Зеленський

коронавірус
Курська область
повітряна тривога

Сектор Гази
Слуга народу

Спецпроєкти

CYBERION: як мережа кіберклубів знайшла свою нішу та відкрила нові можливості для інвесторів
Святковий стіл без клопотів: готові страви та традиційні смаки у NOVUS
Як “Правило Болар” сприятиме зниженню цін на ліки
ТЕСТ: чи знаєте ви достатньо, щоб врятувати людину в критичній ситуації
“Побачити можливості й зробити це першим”: історії технологічного успіху українських підприємців

Від глушилок до душилок. Як “ворожі голоси” руйнували імперію зла, а нині заважають Трампу

Михайло Кригель — Неділя, 6 квітня 2025, 05:30

колаж: Андрій Калістратенко

“Адміністрація Трампа скасувала фінансування “Радіо Свобода”.

“Голос Америки” припиняє діяльність”.

Ще донедавна такі новини сприймалися би як першоквітневі розіграші – десь нарівні з жартами про незалежність Аляски або скасування монархії у Великій Британії.

Втім, перетворювати недотепні жарти на реальність – суперсила Трампа і його адміністрації. І навіть повідомлення про те, що фінансування “Радіо Свобода” відновили, а рішення по “Голосу Америки” призупинив суд, не скасовують відчуття сюру. Радіостанції, які були м”якою силою, що повільно, але наполегливо руйнувала “імперію зла”, як називав СРСР президент Рейган, стали поперек горла президенту Трампу на шляху до того, щоб “зробити Америку знову великою”.

Десятиліттями “ворожі голоси” уособлювали свободу слова в тих країнах, де її не було.

Ігор Померанцев, поет, прозаїк, автор і ведучий радіопрограм – один із тих, чиїми голосами свобода десятиліттями розмовляла зі слухачами. Спочатку понад “залізною завісою”, а після її падіння – у вільному від радянських глушилок ефірі.

У серпні 1976 року співробітники КДБ затримали Померанцева в Одесі, звинувативши в поширенні забороненого самвидаву, прослуховуванні західних радіостанцій і контактах з іноземцями. Того разу обійшлося – через шість діб його відпустили.

Рік по тому майор КДБ наполегливо порадив Померанцеву покинути країну. У 1978-му разом із дружиною і 10-місячним сином Петром він емігрував до ФРН, потім – до Великої Британії. З 1980-го його голос постійно звучатиме в ефірі – на BBC, а згодом – на “Радіо Свобода” з Лондона, Мюнхена і Праги.

Незабаром доступ до матеріалів на “Українській правді” може стати платним.

Але ми вважаємо, що якісний контент має бути доступний для всіх, тож до останнього не будемо вводити обмеження. Підтримайте нас, аби і ми без обмежень могли продовжувати роботу – долучайтеся до Клубу УП!
Дізнатись більше

Померанцев любить порівнювати новини з метеликами-ефемеридами, термін життя яких обчислюється годинами.

“Щоб уникнути долі метеликів-ефемерид, я намагаюсь триматися у своїх радіопередачах ближче до напрямку Ars Acustica, “мистецтва звуку”: створювати ефірний продукт із звуків, причому людський голос цікавить мене тією ж мірою, що й дзижчання, свист, шелест, стогін, регіт, хрускіт, кректання, щебіт, хропіння, гавкіт, булькання, рик, схлипи, вуркіт, плюск, клекотіння, гикання, гомін, плескіт чи мовчання”, – казав він.

Нині йому 77, він досі виходить в ефір із празької студії “Свободи”. Його голос та інтонації, як і раніше, огортають слухача, хай про що йдеться – про біженців з України, літературний фестиваль Meridian Czernowitz, клезмерську музику чи улюблений напій – вино.

Як Ігор Померанцев отримав щеплення багатоголосся в рідних Чернівцях?

У чому була магія “ворожих голосів”, що лунали в Союзі з радіоприймачів на коротких хвилях?

Чому радіо має говорити складносурядними і складнопідрядними реченнями?

Як довести до абсурду священні стандарти BBC?

Як голоси біженців з України озвучують війну?

Що спільного у дзюдо і спроб адміністрації Трампа закрити “Голос Америки” та “Радіо Свобода”?

Про це та інше розповідає Ігор Померанцев.

Ігор Померанцев: Той, хто хоча б раз був в ефірі, безсмертний

Всі фото з особистого архіву Ігоря Померанцева

Чернівці. Ярмарок голосів

Мій батько родом з Одеси, мати – з Харкова. Батько під час і після Другої світової був військовим журналістом. Коли 1953-го ми переїхали із Забайкалля до Чернівців, його взяли на роботу в газету “Радянська Буковина”. І в свої 5 років я відкрив приголомшливу річ – мої батьки розмовляли не тільки російською, а й невідомою мені мовою. Це була українська.

Ще одне моє слухове потрясіння: батько розмовляв із нашими сусідами, бессарабськими євреями, їдишем. Від подиву зазвичай розплющуються очі, а в мене від подиву тоді розплющилися вуха.

На моїй вулиці одночасно лунали голоси кількома мовами. Пам”ятаю, у 6 років я з мамою ходив на ринок і почув, як поважні єврейські пані розмовляють із гуцулками-селянками якоюсь дивною сумішшю мов. Вони не просто торгувалися – це був справжній акустичний ярмарок.

Чернівці – унікальне місто. Там була вулиця Гете – колосальна рідкість у Радянському Союзі. І навіть після війни більшовики не перейменували її. Не перейменували і парк Шиллера.

Це місто було колискою не тільки німецькомовної поезії. Тут вперше побачила світ проза гуцульського генія Василя Стефаника. У Чернівцях навчався класик румунської поезії Емінеску. Завдяки батькові я чув, як читає вірші їдишем в нас удома чудовий поет Меїр Харац.

Усе зійшлося для мене на чернівецькій бруківці. Ця поліфонія залишилася зі мною на все життя як щось цілком природне.

Київ. Глушилки, “ворожі голоси” і дисиденти

1972 року я переїхав до Києва – міста, де відкрив для себе самвидав.

Тоді пройшла чергова хвиля арештів українських дисидентів, залишивши по собі атмосферу замороженого страху. Коли я був не в міру балакучий, часто помічав збентеження друзів, бо сам факт обміну інформацією про самвидав на ті часи був серйозним компроматом.

“Ворожі голоси” для мене були подорожжю навколо Землі. Зелений вогник – це ж не тільки таксі, це й увімкнений радіоприймач. Ти сідав, як у таксі, і подорожував по всьому світу.

“Голоси” крізь перешкоди глушилок були впорскуванням кисню. Можна було притулитися до приймача і хоч ненадовго подихати свободою. І, звісно, була зачарованість нерадянськими голосами за контрастом із “залізними” радянськими дикторами.

Прослуховування КДБ було скрізь. Проте неможливо жити з кляпом у роті. Пам”ятаю, Йосип Зісельс привіз із Москви виклик в Америку для Надії Світличної, вона тоді повернулася з табору. Ми разом поїхали до неї додому і, звісно, знали про прослуховування. У 1978-му її випустили в Америку, і це був прецедент, бо до цього українських дисидентів не відпускали за кордон.

Кілька разів я зустрічався в Києві з Оксаною Мешко, однією із засновниць Української Гельсінської групи. Вона сама була політв”язнем, і її син сидів тоді в таборі.

Відверто скажу, я відчував страх. Зустрічаєшся з Оксаною Яківною, а за вами їде “Волга”. Ти розумієш, що там мордовороти сидять, і що вони будуть робити – невідомо.

Вона мені передала кілька адрес політв”язнів, яких утримували в психлікарнях. Просила відправити їм посилки. Це була пошта на колишній Червоноармійській вулиці, поруч із Бессарабкою. Коли відправляєш посилку, то маєш написати свою адресу та ім”я. Я писав, і розумів, що, можливо, підписую собі вирок.

Таке саме відчуття було, коли я підписував разом із українськими, і не лише українськими, дисидентами близько дюжини листів із вимогою випустити на волю політв”язнів. Поруч із моїм підписом стояли підписи Надії Світличної, Миколи Горбаля, Ольги Гейко.

Вони ризикували набагато сильніше, ніж я. Я писав російською мовою, тому мене складно було звинуватити в “українському буржуазному націоналізмі”. А для них ці листи протесту були реальним вироком. Юрій Андрухович колись дотепно пожартував, мовляв, “якщо є хоч одна людина, якій допомогла велика російська література, це ви, Ігоре”.

З моїм другом, перекладачем з німецької Марком Бєлорусцем, ми зустрічалися з дружинами українських політв”язнів. Були в Раїси Мороз. Зустрічалися з Любою Мурженко, дружиною політв”язня, учасника справи “самольотчиків”.

Приїжджала з дніпропетровської психлікарні дружина Леоніда Плюща і розповідала про його болісне перебування там. Його кололи, він втратив інтерес до життя, енергію, потенцію.

Сумні розповіді, сумні спогади. Навіть зараз, коли згадую про це, мій голос злегка тремтить.

Дисиденти і журналісти “ворожих голосів”. На фото – Кронід Любарський, Надія Світлична, Богдан Нагайло, Галина Салова, Ігор Померанцев, Ніна Строката (Караванська)

Коли 1978-го ми з дружиною і 10-місячним сином Петром емігрували з Союзу, в аеропорту “Бориспіль”, звідки ми вилітали до Відня, нам влаштували справжній шмон. Вони шукали самвидав, листи. Але проморгали кілька десятків фотографій українських політв”язнів у сімейному альбомі, які я вивіз для Amnesty International. Там, наприклад, була світлина Левка Лук”яненка з родиною, а поруч знімок сім”ї моєї дружини з бабусею Цілею. Ці дві фотографії кричуще не збігалися. Але чомусь на цю несумісність митники не звернули уваги.

А Левко Лук”яненко в рік нашого від”їзду отримав чергові десять років таборів.

Мюнхен. Голоси еміграції

В еміграції першою країною, де я опинився, була Німеччина.

Тут заднім числом я раптом почав розуміти деякі вирази мовою їдиш, схожою на німецьку, які часто чув у дитинстві. Наприклад, слова пісні “Бай мір бісту шейн” – “Для мене ти красива” – я зрозумів завдяки німецькій.

Ще один парадокс мого емігрантського життя – вперше всерйоз я заговорив українською в Мюнхені. Ні, не вперше. Після Чернівецького університету я працював у карпатській школі, викладав англійську, звісно, українською.

Хай там як, але мій перший виступ на радіо був українською. Оскільки в Союзі я дружив або особисто знав українських дисидентів і був джерелом інформації про них, зі мною зв”язалася українська служба “Радіо Свобода” і запросили до Мюнхена. Розповідав я тоді й про улюблених поетів “київської школи”: Миколу Воробйова, Василя Голобородька, чиї вірші пам”ятаю досі.

В еміграції я швидко усвідомив, що радянський офіціоз про “братні народи” не має жодного стосунку до життя. Українська еміграція жила автономним, іншим культурним і політичним життям, ніж російська. І ось за цією, так би мовити, схемою відносин, я зрозумів, що Україна рано чи пізно стане незалежною.

Єдине, що об”єднувало українців і росіян в еміграції, це слово “зарубіжжя”.

Зарубіжжя – це законсервоване політичне життя. Проте зарубіжжя виручало багато культур. Було німецьке зарубіжжя за часів нацизму, але недовго. Було іспанське, досить довго – за генералісимуса Франко.

“Зарубіжжя” – це спільна біда, коли громадяни якоїсь країни не в змозі реалізувати себе на батьківщині.

Лондон. BBC – домінанта стилю

З Німеччини я перебрався до Лондона, де почав працювати на BBC.

Тут час від часу я стикався з легендарним коментатором Анатолієм Максимовичем Гольдбергом. У нього в руках був хронометр і він завжди був при метелику в студії. Такою була традиція в англійських редакціях: ти маєш бути вдягнений офіційно, бо одяг впливає на голос.

Одного разу у своїх коментарях він переплутав Західну Німеччину зі Східною. Ми вийшли після запису, я сказав йому про це. Він схопився за голову, побіг у студію, переписав.

Я зізнався йому: “Знаєте, я в Києві написав повість, і там звучить ваш голос, тому що ви були частиною нашого нічного життя”. Він навіть почервонів – так йому це було приємно почути.

Коли я починав працювати на BBC, там ще існували релікти імперського мислення. Наприклад, політичні коментарі могли писати тільки британські піддані.

З тієї ж реліктової причини на BBC до початку 1990-х не було української служби. Адже імперці живуть не тільки в Росії. Для британських імперців Україна була Малоросією, частиною не просто Радянського Союзу, а Росії.

Ігор Померанцев: Українська служба ВВС з”явилася лише на початку 1990-х. Пам”ятаю “піонерів” цієї редакції – це було дивне поєднання людей із дисидентського середовища і дітей комуністичної еліти

BBC – це домінанта одного стилю. Якщо редактор відкидає якийсь твій матеріал, він каже: “Знаєш, це не BBC. Тут занадто багато тебе”. У цей стиль не вписувалися багато відомих письменників, змушених піти з радіостанції з гіркими спогадами. Першим, звісно, згадується Орвелл.

Він служив директором індійської служби BBC під час Другої світової. Індія тоді була британською колонією, і для індійців політично мислячих ворогом номер один, звісно ж, була не нацистська Німеччина, а Велика Британія. Завданням Орвелла було переконати індійців у зворотному. І це завдання було непосильним. До того ж Орвелл був анархістом-соціалістом. Він сам ненавидів колоніалізм і Британію як імперію.

Була ще одна причина взаємної нелюбові Орвелла і BBC. Під час громадянської війни в Іспанії він був поранений. І не просто поранений, а поранений у горло. У нього змінився голос. І він злегка хрипів. Начальство було незадоволене ще й його голосом, а не тільки його анархізмом.

Я вдячний BBC, тому що це була моя перша робота на радіо, моє ПТУ, ремісниче училище. Я там не тільки навчився ремеслу різати плівки із записаними голосами, а й зрозумів, що демократія – це багатоголосся. Поліфонія голосів, думок, точок зору. Ідея збалансувати все сама по собі хороша. Але будь-яку, навіть найкращу ідею можна довести до абсурду, навіть священні скрижалі BBC.

Колись я був присутній на редакційному показі англійського документального фільму про німецький концтабір. І після перегляду молода англійська журналістка запитала: “А де ж баланс?”. І тут усі завмерли, а потім почали реготати.

Яким мав бути баланс у цьому випадку? Брати інтерв”ю в людожера, а потім у людини, яку він не доїв?

Прага. “Радіо Свобода” – на своїй хвилі

На “Радіо Свобода” головним був не єдиний для всіх стиль, а особистість автора. Тому я без жалю покинув BBC, коли мені запропонували авторську передачу на “Свободі”.

Тут я зрозумів, що радіо має свою мову. На радіо можуть звучати звірі, риби. Ні, риби звучати не можуть, але дельфіни можуть. Для передачі про кохання я взяв інтерв”ю в дикого собаки в мюнхенському зоопарку, і він прекрасно гарчав.

Радіо може передати мерзлякуватість старіння, вмирання, “сиру привабу світу”. Колись я телефоном узяв інтерв”ю у вмираючого колеги. І треба сказати, що він до останньої хвилини залишався професіоналом. Навіть помираючи, він усе одно мені не відмовив. Я, щоправда, не знав, що він при смерті.

Радіо – це перекличка звуків, вони зустрічаються, стикаються, викручують один одному руки, дають один одному ляпаси. Так народжується драматургія передачі.

Звичайно, на BBC з його жорстким стилем мені б не дозволили все це робити. Але на американському радіо були інші традиції.

Скажімо, я приходжу до американського начальства з якоюсь божевільною ідеєю. І кажу, що хочу зробити передачу, наприклад, про слово “любов” у різних мовах. Американець витріщає на мене очі: “Ви взагалі знаєте, що ми політичне, правозахисне радіо?”. Я відповідаю: “Так, але моя передача називається “Понад бар”єрами” – будь-якими. Бар”єри – це ж не тільки Берлінська стіна”. Він каже: “Гаразд, спробуйте і принесіть мені “пілот””.

Я записую передачу, приношу, директор слухає. І каже: “О, це цікаво, у нас в Америці є National Public Radio, там бувають ось такі передачі. У нього була інша радіопам”ять. Не BBC, а американського громадського радіо. Приголомшливе радіо, до речі. Там дозволяють собі говорити складносурядними і складнопідрядними реченнями. Це для мене критерій хорошого, дорослого радіо. Є сенс залишитися при своїй граматиці. Попса і без нас чудово почувається в ефірі.

Війна. Надтріснуті голоси

“Ігоре, я вас знаю, слухаю ваші передачі, але не можу дати вам інтерв”ю, бо я втратив голос”, – написав мені біженець з України, старий з Ірпеня. Я приїхав до нього в Празі, щоб записати для одного з випусків програми “Гуманітарний коридор”, яка виходила на “Свободі” з початку березня 2022-го. Поруч із ним були двоє його онуків, я записав їхню розповідь. Ну, як розповідь: вони співали “Ой, за гаєм, гаєм, гаєм зелененьким”.

Я згадав тоді письменника Аарона Аппельфельда, уродженця Чернівців, класика ізраїльської літератури. Його матір застрелили в чернівецькому гетто, а сам він зміг утекти, коли його везли в один із концентраційних таборів. У 1944 році він кілька місяців провів у таборі для переміщених осіб в Італії. В автобіографічному романі він писав, що дорогою до Палестини втратив голос.

У Празі на літературному фестивалі я сказав йому: “Знаєте, є такий діагноз афазія – це коли втрачають голос унаслідок інсульту, наприклад, або травми”. Він відповів, що це була не афазія. Він приїхав до Палестини, жив в Ізраїлі, почав писати, і це допомогло йому фізично віднайти голос після всіх потрясінь. Є такий вислів “проковтнути язик”. Завдяки Аппельфельду і цьому старому з Ірпеня я зрозумів, що “проковтнути язик” можна розуміти буквально.

Ми записували десятки драматичних історій біженців з України і “гуманітарний коридор” перетворився на образ біблійного масштабу.

Це був коридор, яким бредуть жінки, люди похилого віку, діти з кошенятами або з цуценятами. Коридор, заповнений людьми, скарб яких уміщався в одну валізу або один рюкзак, які взагалі не знають, як їм жити тепер.

Запам”яталися мами, які приходили з дітьми. Діти стояли за склом студії разом зі звукорежисером. І приблизно на сьомій хвилині кожна мама починала плакати. У нас під руками завжди були серветки і вода. Ми вимикали запис. Потім мами якось приходили до тями і продовжували. Запам”яталися їхні надтріснуті голоси.

Ігор Померанцев: У різних культурах по-різному співіснують життя і смерть. Я вважаю, що Україна вистояла і вистоїть, тому що в її культурі, в широкому сенсі культурі, домінує життя

Дуже часто вже в наш час я згадую рядок Бориса Пастернака “А в наши дни и воздух пахнет смертью”. Він написав це 1919 року.

У Росії повітря пахне смертю – коли нав”язливо, коли помірно, як за часів відлиг, але в усі часи цей запах витає над Росією. Хочу нагадати про громадянську війну в Росії. Деякі історики говорять про 9 мільйонів її жертв, причому переважно цивільного населення. Це ж яка має бути ненависть один до одного, щоб убити мільйони своїх же співгромадян. Знищення своїх і чужих стало для них ремеслом.

Цей запах смерті незнищенний у Росії. Він переслідує всіх нас. І сьогодні ми бачимо, як відбувається його експансія на території України.

Нехай росіяни самі вирішують, що робити зі своїми кладовищами. Для мене найважливіше, щоб цього духу смерті не було в Україні.

Свобода чи мовчання

Знаєте, в дзюдо є свої прийоми – підсічки, викручування руки, задушливі прийоми. І федерація дзюдо існує не тільки в Росії, а й в Америці. Там свої дзюдоїсти.

У 1995 році за адміністрації Клінтона “Радіо Свобода” зробили підсічку – радикально скоротили бюджет. Тоді нам довелося покинути Мюнхен і переїхати до Праги, куди нас запросив тодішній президент Чехії Гавел. Нам дали будівлю і ми платили символічну одну крону за оренду.

Це була перша спроба, я називаю це підсічка. При Обамі 2016 року це вже був прийом викручування рук – нам урізали мовлення на коротких хвилях. У результаті там був свій позитивний ефект, тому що ми почали розвивати мультимедіа на сайті.

Ну, і тепер за Трампа це спроба застосувати задушливий прийом. І це, звісно, найефективніший прийом. Щось на кшталт кляпа.

Упевнений, що нас намагаються закрити з єдиної причини. Нинішня американська адміністрація хоче контролювати всі більш-менш впливові інститути. Йдеться про перехоплення влади. І ми стали жертвою цієї тактики.

Це їхня спроба вилучити зі складу повітря свободу – непідконтрольні їм голоси і звуки.

У мене є улюблене слово – resistance, опір. Це не перший випадок удушення свободи, і вона чинитиме опір. Питання зараз стоїть так – свобода чи мовчання. Для мене це продовження екзистенціального протистояння смерті і життя. “Свобода” завжди була на боці життя.

Михайло Кригель, УП

ТрампЗМІінформаційна війнаісторіябіженці

Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Головне на Українській правді

Давайте вже після Пасхи. Коли будуть вибори в Україні
— Роман Романюк

Живий щит. Як росіяни прикривали свої штаби цивільними в Бучі
— Стас Козлюк

Повернення України. УП показує оцифровані в США столітні фотоархіви легіону Українських січових стрільців
— Євген Руденко

Історик Мараєв: Кубань має стати пороховою діжкою та джерелом проблем для Росії
— Софія Середа

Наташа, попала! Як колишня вихователька дитсадка збила російську ракету
— Рустем Халілов

Операція “Kudu”. Як українські військові навчаються у Великій Британії
— Ангеліна Страшкулич, Євген Будерацький

“Ми випрошуємо допомогу, як рибу на ринку”. Як зрада союзників призвела до розгрому у війні
— Михайло Кригель

“Оточення, як і каже командування, не було. Але і спланованого виходу теж не було”. Що відбувалося на Курщині в останній місяць оборони
— Ольга Кириленко

“В батальйоні створили черги з тих, хто буде розстрілювати полонених”. Як Росія страчує українських військових
— Софія Челяк

Ті, хто палить глибоку Росію. Велика історія 14-го полку безпілотних авіакомплексів
— Роман Романюк

“Українська правда” в соцмережах:

Реклама на сайті

Політика конфіденційності

Правила використання матеріалів УП

Політика ШІ

Принципи і правила роботи УП

Як писати для УП

Будь-яке копіювання, публікація, передрук чи наступне поширення інформації, що містить посилання на “Інтерфакс-Україна”, суворо забороняється.
Матеріали з плашкою PROMOTED є рекламними та публікуються на правах реклами. Редакція може не поділяти погляди, які в них промотуються.

Матеріали з плашкою СПЕЦПРОЄКТ та ЗА ПІДТРИМКИ також є рекламними, проте редакція бере участь у підготовці цього контенту і поділяє думки, висловлені у цих матеріалах.

Редакція не несе відповідальності за факти та оціночні судження, оприлюднені у рекламних матеріалах. Згідно з українським законодавством відповідальність за зміст реклами несе рекламодавець.

Cуб”єкт у сфері онлайн-медіа; ідентифікатор медіа – R40-02280.

ТОВ “УП Медіа Плюс”. Усі права захищені.

Адреса: 01032, м. Київ, вул. Жилянська, 48, 50А

Телефон: +380 95 641 22 07

Засновник проекту: Георгій Гонгадзе

Головний редактор: Севгіль Мусаєва

Редактор-засновник: Олена Притула

E-mail редакції: editor@pravda.ua

Ми використовуємо cookies

Source: Михайло Кригель