“Коаліція рішучих” для України та ЄС. Як новий безпековий союз має врятувати довіру до Брюсселя
У дискусіях європейських політиків та експертів про майбутнє України одним з ключових аргументів на користь нашого членства в ЄС є неймовірно високий рівень підтримки Євросоюзу серед пересічних українців.
За опитуваннями, лише 3-5% громадян є опонентами вступу України до ЄС, а рівень підтримки часом перевищує 90%. Для європейських партнерів це дійсно важливо, адже без суспільної підтримки вступ неможливий.
Вплив на внутрішню політику України також не переоцінити. Наразі жодна партія, яка не є проєвропейською принаймні за риторикою, не має електорального майбутнього в Україні. Це полегшує проведення передвступних реформ. А реформи своєю чергою наближають членство і допомагають довірі до ЄС.
Втім, було б великою помилкою вважати, що це коло здатне вічно підживлювати себе.
Вже ближчим часом ЄС може стикнутися з серйозними іміджевими проблемами в Україні.
У тому числі – через переоцінку багатьма українцями темпів вступу і недооцінку щодо вимог ЄС. Та найголовніше – через хибні очікування щодо здатності Європейського Союзу ухвалювати сміливі рішення, яких потребує Україна. Треба усвідомлювати, що тут можливості ЄС дійсно обмежені.
Цей сценарій несе загрозу для України.
Так само як нинішній надвисокий рівень підтримки ЄС допомагає нашій державі, його падіння неуникно створить для нас проблеми. Тож утримати високу підтримку Європи серед українців – спільна задача для Брюсселя і Києва.
Шляхи до цього є.
Євросоюзу варто використати успішний досвід НАТО. Ця організація мала виклики в Україні, дуже схожі з європейськими, і навіть потенційно небезпечніші за них. Це і проблеми зі вступом України, і угорське вето, і брак реальних повноважень та простору для дій самого Альянсу. На цьому фоні навесні 2022 року в Україні вже почала обвалюватися довіра до НАТО.
Одним з інструментів, який допоміг Альянсу зупинити це падіння та розвернути його, став формат “Рамштайн”, який іміджево прив’язав до НАТО ті ініціативи та ту допомогу, яка юридично не мала зв’язку з Альянсом, не проходила через його юридичні процедури і, відповідно, не потребувала узгодження з країнами на кшталт Угорщини.
ЄС має можливість вчинити схожим чином.
“Коаліцію рішучих”, яка створюється у Європі зараз, цілком можливо іміджево прив’язати до Євросоюзу, не підриваючи водночас гнучкості цього формату. Це також дозволить надати ЄС більше ваги у безпековій сфері та прокладе шлях до нових європейських безпекових форматів.
У цій статті “Європейська правда” пояснює ці тези детальніше.
Довіра до ЄС не безумовна
Українці й раніше віддавали вступу до ЄС перевагу у порівнянні з іншими варіантами розвитку країни, але після початку повномасштабного вторгнення прагнення європейського членства перетворилося на загальнонаціональну ідею.
В окремі періоди опитування фіксували понад 90% громадян, які заявляють про готовність проголосувати за вступ України до ЄС.
Ця цифра і досі зустрічається у документах Єврокомісії щодо України, хоча насправді ці рекордні показники – у минулому.
Однак і зараз перевага прихильників вступу – безсумнівна.
Євросоюз лишається безальтернативним вибором для України – не лише через цивілізаційні та культурні причини, а й з огляду на географію та близькість Російської Федерації, мета якої – підкорення України та ліквідація її незалежності. Повномасштабна російська агресія проти України зробила це очевидним для широких верств населення, включно з тими, хто намагався бути “поза політикою”. Це – одна з причин різкого зростання підтримки ЄС від березня 2022 року.
Також іміджу ЄС в Україні зараз допомагають заяви про підтримку вступу України у ЄС, що лунають від європейських посадовців, а також регулярні новини про просування України цим шляхом. Люди схильні підтримувати ту мету, яку вони вважають досяжною.
Але не варто сприймати, що віра українців у Європу – це даність, яка не зміниться.
Є підстави говорити про низку викликів, які насуваються.
Ключова проблема, яка вже майоріє – це складнощі у схвалені Євросоюзом рішень щодо України. Їхня блокада, часто з надуманих підстав, буде лишатися постійною загрозою – принаймні доки сусідньою країною керує Віктор Орбан.
Навіть у питанні розширення ми постійно будемо чути про угорське вето щодо відкриття чергової переговорної глави або іншого процедурного рішення. Це суттєво підриватиме віру суспільства у досяжність кінцевої мети – вступу до ЄС. Ще гіршою є ситуація з іншими амбітними рішеннями, сподівання на які є в українському суспільстві – їх просто не буде. Євросоюз, скутий вимогою про консенсус у зовнішньополітичних питаннях, не зможе подолати опір окремих членів, як-от Угорщини та Словаччини. Значна частина українців мають занадто оптимістичні очікування щодо темпів вступу до ЄС, і у цьому сенсі оптимістичні заяви з Києва та Брюсселя можуть мати побічний ефект через розчарування. Масштабні передвступні реформи, які має провести Україна, точно матимуть опонентів. Є підстави чекати також інформаційних кампаній від зовнішніх та внутрішніх гравців із прихованими інтересами, спрямованих проти реформ та проти ЄС як їхнього уособлення.
Ці чотири проблеми є неуникними, але є також додаткові виклики, які можуть з’явитися.
Так, продовження санкцій проти РФ вимагає щоразу більших зусиль через потребу в одностайному голосуванні. Цього тижня Угорщина зробила перший крок для підриву санкційного режиму і домоглася виключення частини олігархів з санкційного списку. Буде наївно вважати, що вона цим обмежиться. Неможливо навіть виключити, що улітку або наступної зими вона скаже “ні” продовженню секторальних санкцій (наприклад, якщо до того обмеження для Росії скасують США), що фактично переведе торгівлю з агресором у режим “business as usual”.
Якщо це станеться і ЄС не знайде компенсаторних механізмів, українське суспільство може сприйняти це як зраду з боку Європи. Та навіть без втілення найгіршого сценарію в Україні наростатиме розчарування недієвістю ЄС.
Досвід НАТО
Міжнародні організації часто мають проблеми з ефективністю “за дизайном”, Європейський Союз у цьому не унікальний.
Ще на початку 2022 року схожі проблеми були у відносинах України з НАТО та у сприйнятті Альянсу, та їх вдалося подолати.
Підтримка вступу України до НАТО також різко зросла з початком повномасштабної війни, однак, на відміну від ЄС, ця зміна не була стабільною. Після початкового зростання підтримки відбувся її відкат, із різким збільшенням частки противників вступу з 9% до 23% протягом березня-2022.
Ці зміни мають кілька причин, що наклалися одна на одну, і ведення українськими переговірниками переговорів з РФ у Стамбулі також дало свій вагомий вплив. Однак ключовою фундаментальною причиною, яка вплинула також на тодішню готовність і частини влади, і частини суспільства обмірковувати можливість відмови від євроатлантичних прагнень, була відсутність позитивних новин з боку Альянсу.
У НАТО, на відміну від ЄС, членство України тоді не розглядали як варіант. Посадовці та дипломати, навіть з твердих прихильників членства, у приватних розмовах скаржилися на відсутність жодних притомних рішень, а та допомога, яка надходила від НАТО у перші кілька місяців великої війни, викликала радше негативні емоції – бо її можна було порівняти з відомими німецькими касками та ковдрами від Обами 2014 року.
Причому така недієвість Альянсу мала об’єктивні причини.
По-перше, у НАТО усі рішення потребують консенсусу, і тут вплив Угорщини ще сильніший. На відміну від ЄС, тут іншим членам бракує важелів тиску на неї (наприклад, немає можливості обміняти голосування щодо України на якесь економічне рішення). Та й не лише в Угорщині справа – чимало ідей не мали підтримки тих же США.
По-друге, Альянс сам по собі не має у розпорядженні ані значних фінансових ресурсів, ані зброї. Не існує “натівського озброєння” (і так само “натівських військ”), вся зброя належить конкретним країнам. А отже, Альянс сам не може передати її ЗСУ.
Але суспільні очікування в Україні були кардинально іншими.
І роз’яснювальна робота у цьому випадку не допомагає долати іміджеву кризу. Адже пояснення, по суті, зводитиметься до тези “НАТО не має впливу і повноважень”, що лише посилить запитання з боку скептиків – то чи потрібен Україні такий Альянс.
Утім, вже у квітні у НАТО з’явилася асиметрична відповідь на цю проблему. Нею стало створення Контактної групи з питань оборони України, більше відомої як формат “Рамштайн”.
Юридично “Рамштайн” не має жодного зв’язку з НАТО, його ініціатором стали США, усі засідання проходили під головування американських (згодом британських) посадовців. Однак іміджево, комунікаційно цей формат став “натівським”. У його зустрічах завжди беруть участь керівні посадовці Альянсу, частина зустрічей проводиться у штаб-квартирі НАТО і суміщена з міністерськими засіданнями НАТО.
Важлива деталь: початково США не ставили такої мети, і спершу навіть наголошували на відсутності зв’язку. Однак згодом він відбувся як комунікаційний факт. Хоча окремих соціологічних досліджень щодо цього не проводилося, є підстави стверджувати, що широкі верстви населення сприймають “Рамштайн” як щось пов’язане з НАТО.
Не заміна, а доповнення Євросоюзу
Повернемося до Євросоюзу.
ЄС не має дієвих інструментів, щоби відібрати в Угорщини Орбана право вето та можливість руйнувати спільну європейську політику щодо України. Але ніщо не заважає створити ініціативи, що юридично існуватимуть поза межами ЄС, але будуть сприйматися під європейською парасолькою. Досвід НАТО доводить, що це реально.
Чому би не надати так званій “коаліції рішучих”, яка створюється просто зараз, ту саме іміджеву роль, яку для Альянсу відіграв формат “Рамштайн”? Зустрічі цієї коаліції можуть іноді проходити напередодні самітів ЄС, у “будівлі Європи” в Брюсселі – так само як “Рамштайн” часто зустрічається у штаб-квартирі НАТО.
До слова, підгрунтя для цього вже є: керівництво ЄС брало участь в усіх установчих зустрічах цього формату
Те, що “коаліція рішучих” виходить за межі Євросоюзу і включає також Британію, Норвегію тощо – не є перепоною. Зрештою, “Рамштайн” теж включає низку держав з-поза меж НАТО.
Це здолало би ключові іміджеві проблеми ЄС. І, до слова, не лише в Україні.
Європа, яка дедалі більше змушена опікуватися власною безпекою, лише виграє від того, що ЄС отримає ownership у цьому безпековому питанні.
Зрештою, немає потреби обмежуватися лише одним форматом. Цей підхід можливо, за потреби, використати і для інших ініціатив.
Зараз ЄС готується до масштабних інвестицій у власну обороноздатність та оборонно-промисловий комплекс. Навряд чи хтось має сумнів, що участь у цій активності України, яка має унікальний досвід та технології, посилить Євросоюз. Створення формату співпраці, який не буде скутий процедурами ЄС, вимогами одностайності та “особливою думкою” окремих країн, спрацює безумовно на користь Євросоюзові.
А для українського (і не лише!) суспільства це стане ще одним сигналом про те, що Брюссель не став заручником політика Орбана/Путіна. Що ЄС готовий до дій у світі, який стрімко змінюється.
Наостанок повернемося до викликів, викладених у першій частині статті. Збереження нинішньої високої довіри українців до Євросоюзу є задачею, у яку необхідно інвестувати політичні зусилля. Якщо не робити нічого – вона ослабне. Перші ознаки цього вже є, що підтверджує наведений на початку статті графік, але зміни не набула загрозливих масштабів. Число противників вступу України до ЄС поки не росте, але невизначених стає набагато більше.
Розвернути цей тренд – в інтересах Євросоюзу, якому потрібна проєвропейська Україна.
І тим більше це у інтересах самої України, тому українському керівництву варто підтримати або навіть ініціювати такі зусилля Брюсселя.
Автор: Сергій Сидоренко,
редактор “Європейської правди”
Source: Європейська Правда