Сила інтриги у війні

Усі розділи

Підтримати УП

Спецпроєкти

Проекти “Української правди”

Українська правда

Економічна правда

Європейська правда

Історична правда

Допомога ЗСУ

Верховна Рада
Борис Джонсон
Зеленський

коронавірус
Курська область
повітряна тривога

Сектор Гази
Слуга народу

Спецпроєкти

“А я зможу?”: питання, які турбують сучасних підлітків
Binaryx: маркетплейс дольових інвестицій з дивідендами від Airbnb
Страховий ринок України: маємо унікальний досвід, яким готові ділитися з Європою
#ФронтовийКобзар під звуки вибухів: військові зачитали вірші Шевченка на передовій
Як “Астарта” показує приклад для українського бізнесу, залучаючи до роботи людей 60+

Владислав Рашкован

заступник виконавчого директора МВФ

Сила інтриги у війні

Понеділок, 17 березня 2025, 14:00

Нещодавно я завершив читати роман Джеймса Клавелла “Сьоґун”, який розказує про феодальну Японію початку XVII століття. 1312 сторінок книжки зайняли в мене час з середини листопада. Якщо ви не читали книжку, то, мабуть, дивились серіал на Hulu або Netflix, який отримав 18 нагород Еммі і також безліч інших синематографічних призів.

Сюжет книжки зосереджується навколо декількох центральних постатей, серед яких найбільш виразно виділяються Торанага (прототип Токуґави Іеясу – одного із головних військово-політичних лідерів Японії епохи “воюючих країн”) та його головний суперник Ісідо (алюзія на Ісіду Міцунарі, японського полководця періоду Сенґоку, який був головою опікунської ради п”яти регентів при Тойотомі Хідейорі, синові Тойтомі Хідейосі (який був одним із найвидатніших самураїв у японській історії, які присвятили своє життя об”єднанню Піднебесної Японії).

Зрозуміло, що роман та серіал – це видумана історія, але автор досить артистично будує свою історію на справжніх історичних фактах. Джеймс Клавелл описує в книжці період в історії Японії, коли у наслідок смерті Хідейосі та при відсутності нового дорослого лідера, через низку масштабних інтриг, кровопролитних зіткнень і тонких політичних маневрів формується система влади, готова до утвердження нового лідера країни (сьоґуна).

В центрі історії – боротьба Торанаги та Ісідо за владу, в якій вирішальним чинником перемоги одного героя над іншим стає не звичайна військова сила, а передусім дипломатична гнучкість і мистецтво багаторівневої інтриги. Клавелл показує, як досвідчений правитель, що володіє значною базою васалів та союзників, поступово створює й розвиває складну стратегію: він звертається до тих, хто ще сумнівається, схиляє їх на свій бік, і водночас підриває авторитет та ресурси свого супротивника.

Я намагався структурувати та аналізувати ці кроки та інтриги, щоб зрозуміти, як вигравали війни в той час (“Мистецтво війни” Сунь-дзи також читав, але то про іншу країну та інший час). Мені здається, що деякі з інструментів корисні і зараз, в нашій війні з росією. Обережно – далі будуть спойлери, тому тим, хто не читав книжку або не дивився серіал (який не 100% йде по історії книжки), та все ще планує це зробити, рекомендую саме тут зупинитися.

Образ “загнаного в кут” політика

На початку роману Торанага постає як один із п’ятьох реґентів, призначених покійним володарем Тейко (прототип Тойотомі Хідейосі) для підтримки юного Яємона (книжний персонаж Тойотомі Хідейорі) сина. Ця посада вимагала дотримання певних взаємних правил: реґенти мали формально діяти злагоджено, оберігаючи інтереси спадкоємця. Однак насправді Торанага чудово розуміє, що ніхто з членів Ради не прагне ділитися реальною владою; радше навпаки, кожен хоче зосередити її в власних руках. Ісідо, який після смерті Тейко здобув домінантну позицію, намагається взяти під контроль усю Раду, використовуючи непевність законодавчих норм собі на користь.

Торанага йде на сміливий крок: він свідомо ініціює власне “зречення” і вихід із Ради, що, здавалося б, віддає суперникам формальну владу. По суті, він перетворюється з офіційного реґента на “вільного даймьо” (просто регіонального феодала, який володіє частиною земель в Японії, але не має політичної влади), не обтяженого протокольними обмеженнями. Такий крок був схожий на тактичну поразку, але він дав Тораназі колосальні стратегічні можливості та переваги.

Тепер йому не доводиться підкорятися рішенням Ради, і він міг провадити власну гру, не створюючи формальних приводів для звинувачень у зраді. Додатково Торанага зформував у зовнішньому сприйнятті образ “загнаного в кут” політика: мовляв, на нього тиснуть, він рятується від надмірних амбіцій Ісідо і погоджується на його лідерство. Зрозуміло, що і тоді (та і зараз) часто вигідно, коли тебе вважають жертвою — це викликає співчуття і, головне, притуплює пильність ворога.

Далі в романі доволі часто Торанага зовні йшов на поступки чи “відступав” у конфліктах, щоб лише перевести подих і краще підготувати контрудар: він кілька разів навмисно дозволяв противникам відчути себе впевненіше, нібито приймаючи їхні умови чи визнаючи власну слабкість. Така тактика давала змогу ввести ворога в оману, отримати додатковий час на мобілізацію і врешті-решт вдарити у найуразливіший момент.

Торанага чудово усвідомлює, що в міжусобній боротьбі часто перемагає той, хто не так поспішає, як уміє чекати. Він дає Ісідо та його союзникам виснажуватися у внутрішніх конфліктах, витрачати гроші й ресурси, а також сваритися між собою. Саме завдяки відкладенню вирішальних боїв Торанага може паралельно накопичувати продовольство та зброю в прихованих фортах, покращувати дисципліну своїх військ і вести приховані переговори з нейтральними даймьо.

Родинні зв’язки

Згідно з історією, Йосі Торанага походить з однієї з найбільш відомих родин Японії – Міновара. У феодальній Японії вірність клану, родові й сімейні узи мали надзвичайно високу цінність, а бути спорідненим з родом Міновара велика честь в країні. Тому паралельно з виходом із Ради Торанага починає посилено розігрувати карту династичних шлюбів і хитросплетінь родинних ліній.

Торанага майстерно користується кожною нагодою аби одружити когось зі своїх родичів із донькою іншого впливового даймьо, який сумнівається у виборі сторони. Такі шлюби руйнують моноліт у таборі Ісідо: його родичі або найвідданіші васали заплутуються між обов’язком слідувати за сюзереном та вигодою, яку можуть отримати завдяки спорідненню з родом Міновара. Іноді Тораназі достатньо однієї-двох зачіпок, щоб уся система лояльності інших до Ісідо почала хитатися, і він використовує їх дуже майстерно, прив’язуючи до себе багато важливих осіб.

Цікавою була історія з Дзатакі – одним із найближчих родичів Торанаги, який очолював значні військові сили та мав вагу серед самурайської аристократії. Їхні стосунки з Торанагою були позначені давнім суперництвом і взаємною недовірою, тож Ісідо розглядав Дзатакі як потенційного союзника, здатного завдати Тораназі нищівного удару із флангу.

Торанага, втім, обирає не відверту конфронтацію, а серію тонких кроків, аби перемкнути інтереси Дзатакі зі співпраці з Ісідо на лояльність до себе. Він апелює до спільної родинної честі й натякає на вигідні перспективи: зберегти власне володіння, здобути право на ширшу торгівлю та збільшити політичний вплив після неминучого падіння Ісідо.

Він посилає свого сина з родиною фактично як заручників в замок Дзатакі, таким чином показуючи, що повністю довіряє йому життя своїх близьких. Через цю історію Клавелл показує, що у феодальній Японії утримання членів родини (особливо жінок і дітей) у ролі “почесних заручників” було звичним способом впливу на союзників та суперників. Торанага в свою чергу також постійно використовує такий інструмент, забезпечуючи собі слухняність від потенційно ненадійних даймьо: їхні рідні також перебувають у нього під “присмотром”, тож кожна спроба відкритого переходу на бік Ісідо означала б величезний ризик для них.

Для Дзатакі Торанага в свою чергу пропонує привабливі, хоч і досить розмиті обіцянки майбутніх посад для його найближчих васалів — аби ті теж схилилися до миру та перемовин, а не до війни проти родича. Торанага мінімізує внутрішні конфлікти через поєднання політичних поступок, нагадувань про родинні зобов’язання й уміння показати, що його перемога — неминуча.

Дзатакі, спершу налаштований вороже, робить вибір на користь союзу з Торанагою, розуміючи, що в разі успіху Торанаги програш Ісідо стане катастрофічним для всіх його прихильників. Зрештою Дзатакі стає важливим чинником у розбудові загальної коаліції, котра допомагає Тораназі взяти гору у вирішальний момент боротьби з Ісідо.

Використання релігії

Одною з ключових ліній роману є відносини японських лідерів з католицькими місіонерами — переважно португальськими та іспанськими єзуїтами, які прагнуть поширити християнську віру та водночас утвердити монополію на торгівлю з Китаєм, спираючись на підтримку навернених в християнство даймьо.

Двоє впливових правителів – члени Ради регентів, даймьо Кіяма та Оноші – стали католиками та дивляться на Захід як на джерело передових технологій і можливої військової підтримки проти Китаю. Але нова релігія ставить їх у двоїсте становище: з одного боку, вони прагнуть бути лояльними до японських традицій, а з другого — шукають вигоди у співпраці з португальськими та іспанськими купцями.

Торанага, розуміючи всю складність цієї ситуації, майстерно використовує протиріччя серед християн: він обіцяє їм зберегти свободу проповідувати та гарантує торговельні привілеї. Натякаючи, що Ісідо може вдатися до гонінь на християн або спробувати вигнати місіонерів, Торанага забезпечує собі підтримку чи принаймні нейтралітет з боку християнських даймьо. Цей політичний хід дає йому ще одну перевагу у боротьбі за владу.

Цікаво, що серед єзуїтів чи не головну роль відіграє отець Альвіто, який не тільки опікується наверненими до католицизму японцями, а й виступає посередником між європейцями й представниками місцевої знаті. Альвіто – досвідчений знавець мов і тонкощів етикету, і його часто запрошують для виконання функції перекладачів. Він часто намагається спрямувати політичні перемовини у вигідне для Церкви та Португалії русло.

Але й Торанага – не найпростіший даймьо. Він охоче користується умінням єзуїтів налагоджувати контакти з іноземцями та використовує їх для передавання вигідної йому інформації, коли це потрібно. Завдяки Альвіто він отримує додатковий інструмент впливу на європейців і японських християнських володарів, паралельно зберігаючи видимість своєї прихильності до католицьких місій.

Рівновага між різними агентами впливу

Центральною сюжетною лінією роману, яка пов’язує європейську культуру з японською, є поява в Японії англійського лоцмана Джона Блекторна. Персонаж Блекторна базується на історичному англійському мореплавці Вільямі Адамсі, який дійсно на початку 17-го сторіччя став японським самураєм під керівництвом Токуґави Ієясу (прототипа Торанаги).

В книжці Блекторн прибуває до Японії на кораблі “Еразмус”, що потерпає від негоди біля японських берегів. Для Блекторна, людини з протестантського світу, знайомство з “країною, що схожа на іншу планету”, стає важким випробуванням. Утім, він швидко доводить власну цінність для Торанаги.

По-перше, для Торанаги особливо важливим був контроль над морем. Англієць міг допомогти налагодити модернізацію армії та флоту, якого особливо не було у японців, але були у португальців та іспанців, які працювали за підтримки єзуїтів та мали монополію на торгівлю з Китаєм. Співпраця з європейськими моряками та корабельними інженерами, а також зміцнення власних японських портів могли стати важливим джерелом влади для японців. А в умовах війни контроль на морі міг надати перевагу Торанаги над Ісідо.

На практиці Блекторн привносить значно більше для Торанаги – передові для тогочасної Японії технологічні рішення, навчає вояків користуватися мушкетами, організовує мушкетний полк (в серіалі показують, як він використовує пушки) і консультує з приводу встановлення гармат на кораблях.

Але найважливішім було те, що Блекторн, будучи протестантом, не належав до кола католицьких місіонерів, відтак Торанага не залежав винятково від португальських чи іспанських союзників. В історичній дійсності європейці різних релігій справді змагалися за торгові привілеї та сфери релігійного впливу на архіпелазі.

Торанага це розумів та вправно протиставляє Блекторна та єзуїтів: з одного боку, він підтримує місіонерів, щоб дістати політичну й економічну вигоду від торгівлі з Китаєм; з другого — залучає англійця як альтернативне джерело європейських знань і зброї. Саме ця рівновага між різними впливами — релігійними, комерційними та військовими — стає одним із ключових секретів успіху Торанаги у боротьбі за владу.

“Малі” жертви заради стратегічної переваги

Клавелл також показує, як Торанага, з його майже безпомилковим чуттям на політичну вигоду, ладен іти на доволі жорсткі кроки, жертвуючи тими, хто для нього важливий, проте не настільки вагомий, як загальний стратегічний розклад. Яскравим прикладом тут слугує ситуація з Маріко (у романі —Тода Бунтара Маріко), яка опинилася у осаді в Осаці, яку насправді передбачив та навіть підлаштував Торанага.

У другій половині книжки Осака перетворюється на центр інтриг і потенційну пастку для всіх, хто так чи інакше пов’язаний із Торанагою. Маріко, яка дуже лояльна до свого сюзерена, виконує доручення від його імені, але неминуче ризикує власним життям. Торанага, розглядаючи ширшу перспективу, фактично приймає той факт, що в разі провалу домовленостей чи загострення конфлікту Маріко може стати розмінною монетою в руках супротивників. Попри її відданість і цінність як талановитої посередниці й перекладачки, в системі Торанаги найвагомішим усе ж залишається глобальний успіх у протистоянні з Ісідо та збереження впливу серед інших даймьо.

З точки зору великої політичної гри в романі, вчинки Торанаги відображають механізм, коли добробут чи навіть життя окремих прибічників поступаються загальному стратегічному інтересу. Маріко не єдина жертва такого підходу: на різних етапах боротьби Торанага постійно балансує між збереженням лояльних людей поруч і готовністю втратити їх, аби зберегти чи примножити свій вплив. Клавелл досить майстерно показує цю частину атмосфери феодальної Японії, де честь, вірність і тактична необхідність часто вступають у складний конфлікт, а доля окремих осіб може стати надто малою платнею задля досягнення великої мети.

Розпалювання конфліктів серед ворогів

Головним опонентом Торанаги в Раді був саме Ісідо — той, хто фактично очолив військову фракцію й претендував на ролі наставника юного Яемона та єдиного “захисника” спадкоємця Тайко. Та завдяки поширенню чуток і публічним конфліктам (зокрема, коли Ісідо почав діяти занадто жорстко проти інших даймьо), Торанага зміг показати його не як опору легітимного порядку, а як узурпатора й загрозу спокою в державі.

Після низки попередніх комбінацій та відвертої боротьби за вплив Торанага остаточно оформлює свою перевагу, зокрема й через нейтралізацію Ради регентів, створеної за заповітом покійного Тайко. Торанага майстерно використав давні неприязні між членами Ради: Кіямою, Оноші та іншими впливовими даймьо. Він “підгодовував” їхні підозри одне до одного, навмисно створював ситуації, де хтось із регентів опинявся у двозначному становищі. В результаті замість спільного фронту проти Торанаги Рада дедалі більше розколювалась на тимчасові фракції.

Частина регентів — передусім ті, що сповідували християнство (Кіяма та Оноші), — не хотіли надмірно посилювати Ісідо, але й остерігалися претензій Торанаги. Однак, обіцяючи їм вигідні торговельні угоди, суто формальну свободу проповіді та спільні майбутні проєкти з європейцями, Торанага схилив їх до позиції “вичікування”. Тоді як Ісідо наполягав на радикальнішій військовій підтримці, Торанага пропонував компроміс і стабільність, і зрештою здобув їхню мовчазну згоду не протистояти йому.

Викриття зрадників

Ще одним важливим аспектом політики Торанаги було його вміння вчасно виявляти та нейтралізувати внутрішні загрози у власному оточенні. У романі це проілюстровано на прикладі Ябу — владолюбного й хитрого правителя, який на перший погляд прагне бути відданим васалом для Торанаги, проте насправді має свої зазіхання на владу та схильний до таємних угод з Ісідо – це показується протягом всього роману, також це дуже гарно показано у серіалі. Торанага, маючи розгалужену мережу шпигунів і спостерігачів, а також уміння відчитувати натяки та половинчасті обіцянки, швидко здогадується про двозначну поведінку Ябу.

Від самого початку Ябу не викликає особливої довіри, тож Торанага перевіряє його вчинками, а не словами. Коли починає проступати ймовірність прихованих домовленостей Ябу з супротивником, Торанага свідомо дає йому певну свободу дій, щоби той повністю “розкрився”. По суті, він виманює зрадника на авансцену, аби отримати незаперечні докази його нелояльності. Це дає Тораназі сильний моральний і політичний аргумент для майбутнього публічного покарання Ябу.

Торанаги діє методично, покладається на інформацію з кількох джерел і терпляче чекає слушного моменту. Завдяки цьому Торанага зберігає цілковитий контроль над ситуацією, демонструє приклад непохитної волі й усьому своєму оточенню доводить: зрада не залишиться непоміченою і безкарною.

Невидимі нитки впливу

Поряд із видимими політичними кроками у романі мають місце й “темні” та майже невидимі нитки впливу — дії ніндзя та потайних убивць. Історично деякі клани ніндзя справді були найманими загонами, що спеціалізувалися на диверсіях, шпигунстві й непомітному усуненні ключових постатей. Торанага, маючи великий авторитет і ресурси, наймає кращих із них, даючи конкретні завдання: здобути відомості про плани Ісідо, сіяти страх, ліквідовувати впливових союзників ворога.

Подібна непомітна тактика руйнує моральний дух у стані Ісідо. Не знаючи, хто зі свити може бути підкуплений чи діяти на користь Торанаги, союзники Ісідо починають підозрювати одне одного. А постійні диверсії — від підпалів до вбивств — змушують витрачати час і кошти на марні пошуки “крота”.

Окрім прямих “шпигунських” операцій (наприклад, через ніндзя), Торанага організовує цілий ланцюг “побутових” інформаторів: купців, ченців, дрібних ремісників і слуг, які, подорожуючи від маєтку до маєтку, несуть важливі відомості. Це дає йому змогу знати про найменші зрушення сил або переміщення військ Ісідо.

Закріплення влади

Торанага в романі Клавелла майстерно балансує між жорсткістю (аж до жорстоких страт) і виявленням великодушності. Коли треба показати суворість і покарати зраду, він не вагається й поводиться як рішучий самурай, готовий одразу відрубати голову зраднику. Проте коли ворог іще може бути корисним, Торанага віддає перевагу “почесному ув’язненню” або іншому методу “помилування”. Така здатність “пробачати” сприймається і як акт політичної милості, і як хитра пастка. Той, кому зберегли життя, відчуває борг перед Торанагою і змушений доводити свою лояльність. Це посилює образ Торанаги як справедливого, хай і суворого володаря, а довкола нього формується ореол керманича, що може бути милосердним, коли це тактично виправдано.

У кульмінації “Сьоґуна” Торанага фактично усуває Ісідо: ослаблений інтригами та браком надійної підтримки, ворог програє. Ті, хто ще недавно вагався, переходять на бік переможця. Торанага, підтверджуючи свою перевагу, консолідує війська, здобуває визнання й невдовзі починає формувати нову політичну систему, де центральна фігура сьоґуна отримує величезний вплив.

Клавелл наголошує, що перемогу не було здобуто не стільки грубою силою на полі бою; її забезпечила значно складніша гра — ретельно продумана дипломатія, масштабна мережа інтриг, маніпуляції, багатовекторні союзи, контроль за ресурсами, а також розумне використання іноземних технологій і конфліктів довкола християнства.

Торанага сіяв розбрат у таборі суперника, водночас консолідуючи власні сили; використовував шлюби та родинні зв’язки для зміцнення своєї позиції; вдавався до послуг ніндзя та вів надзвичайно тонку інформаційну гру, як з партнерами по коаліції, так і з ворогами. На кожному кроці він дбав про єдину ціль — зрештою стати наймогутнішим даймьо, перед яким тьмяніє авторитет Ісідо. На цьому шляху він взагалі не цурався втрат навіть найбільш лояльних васалів, якщо такі втрати привносили ще одну цеглинку в майбутню перемогу.

Клавелл дуже яскраво показує “магію” Торанаги: як він невпинно плете багатошаровий план із прихованих маневрів і відкритих кроків, які поєднує з постійним психологічним тиском на ворога. Великодушність і жорстокість, традиції та новації, європейські кораблі та самурайська мудрість — усе сплітається в його руках у потужну суміш, що зрештою призводить до встановлення нового порядку в країні.

Всі ці вмілі кроки дали змогу Тораназі поступово відсікти від Ісідо союзників, залишивши того фактично наодинці з його найближчим оточенням у Осаці. Коли прийшов час вирішального конфлікту, інші члени Ради або зберегли нейтралітет, або перейшли на бік Торанаги. Захоплення Осаки та знищення Ісідо стало умовною “точкою неповернення” і символізувало кінець не тільки влади головного суперника, а й колишнього формату Ради регентів як інструмента правління.

В реальній історії Японії того часу кульмінацією протистояння між Токуґава Іеясу (прототип Торанаги в романі) та Ісідою Міцунарі (прототип Ісідо) стала битва при Секіґара в 1600 році, під час якої війська Іеясу здолали велику коаліцію військ Ісіди.

Ця перемога відкрила Токуґава Іеясу шлях до панування над усією країною. У 1603 році імператорський двір надав Іеясу титул сьоґуна, офіційно визнавши його верховну військову владу. Так було засновано сьоґунат Токуґава зі столицею у Едо (сучасний Токіо). Рід Токуґава правив Японією більше двохсот п’ятдесяти років, фактично до реставрації Мейдзі (1868 р.), коли було відновлено імператорську владу.

За час сьоґунату Токуґава з 1603 по 1867 роки країна пережила довгий період внутрішньої стабільності (період Едо), протягом якого виникли характерні риси японської культури, економіки та соціального устрою. Таким чином, історична доля Токуґави Іеясу яскраво підтверджує стратегічні й політичні таланти прототипа Торанаги, які Джеймс Клавелл так барвисто змалював у своєму творі, деякі уроки якого можуть стати в нагоді і в нашій війні з росією.

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об”єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

війнаЯпонія

Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Владислав Рашкован

“ШІ-всюди”. Від серйозних розробок до технологічних курйозів – головні новинки виставки CES 2025

15 січня 2025, 16:14

Як симуляційна гра SimCity вплинула на розвиток урбанізму

2 жовтня 2024, 16:25

Як теорія ігор може допомогти нашому суспільству?

31 липня 2024, 12:15

Усі колонки автора

Сила інтриги у війні

Владислав Рашкован
заступник виконавчого директора МВФ

Як виглядає ефективна стратегія із залучення фінансування?

партнер Civitta, стратег з розвитку стартапів та інноваційних екосистем

Кінець світового порядку і уроки виживання

Ірина Сєргєєва
офіцер резерву ЗСУ

Гендерна аналітика в бізнесі. Як правильно її використовувати?

Анастасія Фролова
Віцепрезидентка, регіональна очільниця SoftServe

Єдина промислова стратегія Європи та місце України в ній

Максим Бевз
керівник напрямку відновлюваної енергетики та зеленої відбудови України Razom We Stand,

Мир, гідний героїв: Британія допоможе Україні його отримати. Колонка прем”єра Кіра Стармера

Кір Стармер
Прем”єр-міністр Великої Британії

“Українська правда” в соцмережах:

Реклама на сайті

Політика конфіденційності

Правила використання матеріалів УП

Політика ШІ

Принципи і правила роботи УП

Як писати для УП

Будь-яке копіювання, публікація, передрук чи наступне поширення інформації, що містить посилання на “Інтерфакс-Україна”, суворо забороняється.
Матеріали з плашкою PROMOTED є рекламними та публікуються на правах реклами. Редакція може не поділяти погляди, які в них промотуються.

Матеріали з плашкою СПЕЦПРОЄКТ та ЗА ПІДТРИМКИ також є рекламними, проте редакція бере участь у підготовці цього контенту і поділяє думки, висловлені у цих матеріалах.

Редакція не несе відповідальності за факти та оціночні судження, оприлюднені у рекламних матеріалах. Згідно з українським законодавством відповідальність за зміст реклами несе рекламодавець.

Cуб”єкт у сфері онлайн-медіа; ідентифікатор медіа – R40-02280.

ТОВ “УП Медіа Плюс”. Усі права захищені.

Засновник проекту: Георгій Гонгадзе

Головний редактор: Севгіль Мусаєва

Редактор-засновник: Олена Притула

E-mail редакції: editor@pravda.ua

Ми використовуємо cookies

Source: Владислав Рашкован