Погрожували вирізати тату із прапором і гербом. Історія ЛГБТ-активіста з Херсона, який 64 дні провів у полоні
Усі розділи
Підтримати УП
Спецпроєкти
Суспільство
Проєкти “Української правди”
Українська правда
Економічна правда
Європейська правда
Історична правда
Спецпроєкти
Війна і пам”ять
Війна і втрата
ЗАПИТАЙ ЖИТТЯ
Наплічники життя
Великий приклад об”єднання
Незламні, бо єдині
Допомога поруч
Повернутися до життя
Погрожували вирізати тату із прапором і гербом. Історія ЛГБТ-активіста з Херсона, який 64 дні провів у полоні
Альона Павлюк
10 травня, 06:00
Колаж Андрія Калістратенка
Посилання скопійовано
“Зневіри не було, але був страх”. Так описує свої почуття у перший день повномасштабного вторгнення волонтер та ЛГБТ-активіст Олексій Полухін.
Він не збирався покидати рідний Херсон, навіть коли збагнув неминучість окупації.
У перші дні великої війни тоді ще 21-річний хлопець доєднався до створення волонтерського штабу. А під час окупації передавав українським військовим інформацію про переміщення росіян.
Олексій пережив 64 днів полону в одному з місцевих ізоляторів. Окупанти били хлопця, змушували перевдягатися у сукню та погрожували вирізати татуювання з українськими прапором і гербом.
Навіть після звільнення Олексій не склав руки. Попри ризики повторно опинитися у полоні, він продовжував партизанити.
Video Player is loading.
Current Time 0:00
Duration 0:00
Stream Type LIVE
Seek to live, currently behind liveLIVE
Remaining Time -0:00
Playback Rate
Descriptions
descriptions off, selected
subtitles settings, opens subtitles settings dialog
subtitles off, selected
Audio Track
Picture-in-Picture
This is a modal window.
Beginning of dialog window. Escape will cancel and close the window.
TextColorTransparency
BackgroundColorTransparency
WindowColorTransparency
Text Edge Style
Font Family
Reset restore all settings to the default values
Close Modal Dialog
End of dialog window.
Advertisement
Пережитим Олексій поділився з “УП. Життя”.
Волонтерство та усвідомлення неминучого: перші дні повномасштабного вторгнення
До початку великої війни Олексій був активним жителем Херсона: волонтерив на просвітницьких і музичних заходах та допомагав тваринам разом з організацією UAnimals. Та він розумів неминучість повномасштабної війни, тому налагоджував зв’язки з військовими та правоохоронцями, а також готував припаси на випадок окупації.
“24 лютого 2022 року я прокинувся о 4-й ранку. В місті ще не було чутно вибухів. Але вже було відомо, що Україна під російською атакою.
Що мені найбільше сподобалося – в перший день паніки у місті не було. Ми відразу зрозуміли, що нам треба єднатися. У Херсоні моментально збільшилася кількість волонтерів, кожен хотів чимось допомогти”, – пригадує Олексій.
Та коли почалися бої за Антонівський міст, градус напруги у повітрі зріс. Піковою точкою стало підняття триколору на Новокаховській ГЕС. Тоді хлопець усвідомив: почалася окупація Херсона.
“Ми розуміли, що більшу частину війська заберуть на стримання Києва, адже це столиця. І готувалися до окупації, але не морально – бо це було просто неможливо”, – каже Олексій.
Повномасштабне вторгнення змусило хлопця змінити свій звичний вектор волонтерства. У перші дні його запросили долучитися до відкриття координаційного штабу волонтерів при Херсонській міській військовій адміністрації.
“Це було дуже спонтанно. Мені написали декілька людей і розповіли про наміри відкрити координаційний штаб волонтерів. Сказали, що їм треба допомога, і знають, що я в будь-який момент можу долучитися й працювати, скільки вистачить сил”, – розповідає хлопець.
У штабі до його обов’язків входила обробка заявок на гуманітарну допомогу. Колеги Олексія збирали все необхідне по місту й розвозили людям, навіть якщо ті жили в області. Однак лише на Правобережжі, адже до лівого берега окупанти дісталися дуже швидко.
Паралельно з волонтерством Олексій почав вести свій Telegram-канал, в якому публікував місцеві новини.
“Із березня, коли місто окупували, я припинив виходити на вулицю та перейшов на онлайн-роботу. Мене навіть сусідки змушували вийти хоча б на лавочці посидіти. Але я боявся.
Мій графік завжди був незмінний – з 3-ї години ночі й до 11-ї вечора. Волонтерський штаб продовжував працювати навіть після заходу окупантів у міську раду. Адже люди потребували допомоги, заявки треба було обробляти”, – згадує Олексій.
У перші дні великої війни Олексій долучився до створення волонтерського штабу
З особистого архіву
Росіяни зупинили для перевірки й погрожували зрізати тату: як потрапив у полон
Тихий спосіб життя хлопець вів до квітня. Опісля вирішив діяти.
“У мережі я побачив, що на 13 квітня збирають проукраїнський мітинг. Прапорів у мене не було, але я все одно вийшов. Тоді на власні очі побачив окупантів – їхні білі пов’язки, Z-ки, “КамАЗи” Росгвардії”, – говорить Олексій.
А вже 9 травня хлопця затримали. Тоді він якраз прямував на зустріч з іншими партизанами, щоб сфотографувати “Марш побєди”. Та Олексій припустився помилки – він не глянув на карту російських блокпостів, яку щодня оновлювали місцеві, щоб спланувати свій маршрут.
“Це було близько 9-ї години ранку біля інтернату по вулиці Ушакова. Мене зупинили, попросили паспорт, телефон, спитали мету мого пересування. Там поруч були хлібопекарня і її магазин, можна було б збрехати, що йду туди.
Але я мав на правій руці тату – герб і прапор України. Я зробив його вже під час окупації – 17 березня. Якраз тоді втратив зв”язок зі знайомою бригадою й руки зовсім опускалися. Подумав, що треба щось зробити, щоб підняти дух. І вирішив зробити татуювання.
Та і дані в телефоні мене видали – фото блокпостів, переміщення техніки. Тому окупанти зрозуміли, що я зовсім не в хлібопекарню йду”, – пригадує хлопець.
У полон Олексій потрапив 9 травня 2022 року
З особистого архіву
Росіяни одразу почали погрожувати активісту. Казали, що прострелять руку, виріжуть татуювання та вивезуть якомога далі. Через 10-20 хвилин під’їхав “КамАЗ”. Окупанти натягнули на голову Олексія футболку, щоб він не зміг нічого роздивитися, та посадили в авто.
“Мене катали години 4. Це робиться для того, щоб у людини виникла думка, ніби її вивозять з міста. Але це було не так. Я чув тролейбус – і це єдине, по чому я зрозумів, що все ще у Херсоні. Насправді ми від’їхали зовсім недалеко – до автомийки, яка була на відстані 300 метрів від блокпоста.
Зупинилися. Хоч і було вже майже літо, але мене трусило. Мабуть, більше від стресу, ніж від холоду. Я виліз із “КамАЗу” погрітися. Вони відразу почали мене обзивати, казати, що я наркоман. Локації були знайомі, тому я зрозумів, що все ж у місті”, – розповідає хлопець.
Окупанти чекали на представників ФСБ. Коли ті приїхали, почали вивідувати, де зберігається зброя та мешкають проукраїнськи налаштовані люди. Олексій не йшов на контакт, тому його відвезли в місцеве СІЗО.
Допити, перевдягання у сукню та “підсадні” співкамерники: перші дні у полоні
Хлопця спихнули з “КамАЗу” та натягнули йому на очі шапку. Окупанти, які супроводжували його, сказали конвоїрам, що затримали хлопця за партизанство. Тоді Олексій отримав два удари у грудну клітку.
“Завели на другий, камерний поверх. Підвели до стіни, запитали мої дані – скільки років, де проживаю, звідки родом. Знову прилетіло два удари у грудну клітку. І тоді закинули до камери. Там вже сиділо четверо людей. Я думаю, вони були підсадними, бо випитували в мене ту саму інформацію, що і на блокпості”, – ділиться хлопець.
З Telegram-каналу Олексія росіяни дізналися про його орієнтацію. У перший же день вони принесли йому червону сукню в зелений горошок та змусили у неї перевдягнутися.
“Дали 5 хвилин. Я перевдягнувся. Вони відкрили камеру й сказали покрутися. І через 10-15 хвилин мене викликали на перший допит. З руками за спиною та опущеною головою мене повели на інший поверх. У кабінеті сиділо п’ятеро людей у масках.
Це був лайтовий допит. Ніби знайомство. Знову питали, хто я, скільки мені років, де народився. Цікавилися, чому їм протидію. Я сказав, що зараз XXI століття надворі, а вони нападають на іншу державу. Вони увімкнули свою шарманку, що “асвабаждают” нас. Потім запитали, чому я в сукні. Їм відповіли, що я “ЛГБТешний”. І один із них каже: “Так ты из этих, и ещё противодействуешь?” Я їм зламав уявлення про ЛГБТ-спільноту України”, – каже Олексій.
Потім хлопця почали розпитувати про його життя до початку повномасштабного вторгнення. Він відповів чесно – що волонтерив та займався танцями. Тоді росіяни принесли настоянку і почали поїти нею Олексія. Цього разу хлопця змусили танцювати й знімали це на телефон.
Потім Олексія відвели у камеру. Оскільки вона була розрахована на чотирьох людей, а він був п’ятим, хлопцю постелили під нарами. Вночі росіяни розбудили його зі словами: “Мы требуем продолжения”.
“Росіяни знову почали мене споювати, але тепер уже кримським пивом. Принесли мій телефон, почали в ньому шарпатися й обирати пісню. Я сказав, що у нас з ними різні смаки. І тоді вони дали мені доступ до телефону. Хоча це й було ризикованим, але я вмикав наші пісні, щоб хоч якось підняти собі бойовий дух. Там були і Hardkiss, і “Батько наш Бандера”.
Коли заграла остання, вони одразу потягнулися до пістолета. Я сказав: “Стоп, ось наступна”. Думаю, їм було б невигідно мене застрелити, бо місто невелике, і якщо хтось зникає надовго, це занадто помітно”, – говорить Олексій.
Тієї ночі хлопця відправили до іншої камери. Там сиділо троє бранців, яких Олексій вважає “підсадними” – занадто вже приязно вони спілкувалися з охоронцями.
Вранці на Олексія чекав сніданок: каша з консервою та хлібом. Однак їсти він не міг – через стрес його організм відмовлявся приймати їжу. Згодом “меню” збідніло, й ув”язнені консервів більше не бачили.
“Через 3-4 дні мене пересадили до іншої камери. Дозволили перевдягнутися та повернули одяг, в якому затримали. У цій камері вже дійсно були херсонці – одразу помітно, що проукраїнські, бо цікавилися справами у місті. Двох із них затримали за зберігання зброї. Наймолодшому в камері було 19 років.
У них були карти з листа А4 та саморобний календар, щоб рахувати строк утримання. Я там пробув до двох тижнів. У понеділок і п’ятницю людей випускали, тому нас пересаджували, щоб камери пусті не стояли”, – розповідає Олексій.
Кожну ніч та вдень під час допитів хлопець чув крики людей і звуки ударів.
“Майже кожного дня росіяни пили й розважалися з полоненими. Вони виводили випадкових людей у коридор, кричали на них та били. Потім почали вмикати музику, щоб ми цього не чули. Вже згодом стало зрозуміло, що у них був “список неслухняних”, – каже Олексій.
Незабаром до нього в камеру підсадили колаборанта. Він постійно просив подзвонити якомусь Олегу, що нібито сидів у будівлі СБУ. Згодом хлопець дізнався, що його співкамерник возив гуманітарні вантажі із Криму в Херсон. Та навіть без цього йому було зрозуміло, що з ним краще не спілкуватися.
Всього Олексій пережив п’ять допитів. Один – у перший день, інші чотири – наприкінці червня.
“На одному з допитів мене двічі вдарили по ногах, коли я не йшов на контакт. На іншому – приставляли пістолет до голови, але незаряджений. Це сталося, коли мене запитали про секс-шопи, які співпрацюють з ЛГБТ-організаціями. Я не знаю навіщо – зрозуміти Росію часом буває занадто складно.
Я відповів, що є один – на Кулика. Бо знав, що вони виїхали ще до початку повномасштабного вторгнення, тобто там нічого точно вже не було”, – говорить хлопець.
За 64 дні полону хлопець пережив п”ять допитів
albund/Depositphotos
Без душу та меддопомоги: умови у полоні
Перші півтора місяця ув’язненим дозволяли спати досхочу. О 9-10-й ранку був сніданок, який складався з каш – пшона, гречки або рису. Другий прийом їжі був ввечері – це кава з печивом або без нього.
На вулицю нікого не пускали. Медичної допомоги та навіть душу не було.
“Там сидів чоловік до 60 років, який мав проблеми із серцем. Він просив медикаменти, та йому відмовляли.
Під кінець мого утримання у камеру підселили нашого військового із простреленою ногою. Він ходив на милицях, а його нога була перемотана і вся в крові”, – пригадує Олексій.
У камерах полонені спілкувалися між собою та грали у карти, які ховали від охоронців.
“Через інформаційний голод було дуже важко. Я не звик так довго бути без телефона, зв”язку, інформації. У вільний час читав книжки, які були там ще до окупації. Писав на стінах. Одну з них згодом вдалося ідентифікувати завдяки журналістам .
Я намагався навіяти собі, що ось-ось мене відпустять. Хоча було і розуміння, що можуть вивезти в Крим чи розстріляти в якомусь лісі”, – каже хлопець.
“Боявся, що буде “сафарі”: звільнення в обмін на прибирання ізолятора
За кожним полоненим закріпляли куратора – “слідчого”, який нібито вів “справи”. Олексію намагалися “пришити” партизанство і “пропаганду гомосексуальності”.
Після п’ятого допиту один із конвоїрів сказав хлопцю, що за ним куратора не прикріпили. Тоді він почав хвилюватися, що його не відпустять. Та побоювання не справдилися.
“Одного ранку відчинилися двері камери, я вийшов у коридор. Мало бути прибирання. Але головний конвоїр сказав, що я маю прибрати всю територію ізолятора і вони мене відпустять. Нібито він домовився із керівництвом. Я не вірив, бо до цього мені вже двічі обіцяли волю.
Близько семи годин я прибирав – територію, поверхи, туалети та навіть будівлю, яку не використовували. Тоді мені віддали майже всі речі, окрім грошей та двох браслетів – синього та жовтого кольорів. Думаю, їх просто спалили. Конвоїр, який загалом добре ставився до полонених, сказав: “Если мы тебя опять словим, то ты отсюда не выйдешь”.
Коли відчинилася хвіртка, я побіг у бік Херсонелектротрансу, бо боявся, що буде “сафарі”. І вже біля парку я просто впав на землю, почав плакати й кричати: “Ура, я на свободі”, – розповідає Олексій.
У полоні хлопець провів 64 дні. Наступного дня після звільнення він ходив містом і не розумів, що робити далі. Катастрофічні думки зупиняла лише віра у деокупацію Херсона.
Олексій довідався, де можна купити сім-карту без пред”явлення паспорта. Коли отримав доступ до телефона, одразу написав про своє звільнення мамі, яка жила на Лівобережжі. Потім – повідомив друзів та зробив допис у Facebook.
Близько місяця Олексій намагався поводитися якомога тихіше, щоб знову не потрапити до рук росіян. Але не витримав та знову почав “партизанити”.
“У людей почав їхати дах від окупації, а до звільнення міста було ще далеко. Тоді я почав зливати інформацію журналістам. Коли я бачив рух колони, одразу про це повідомляв. Потім злив інформацію, що окупанти часто їздять в басейн Херсонського державного університету. А коли був псевдореферендум, писав про виборчі дільниці. Всі повідомлення одразу видаляв”, – каже хлопець.
Одного дня він повертався додому й перестрів сусідок. Ті розповіли, що до Олексія приходила “поліція”. Наступного дня окупанти знову навідалися до будинку хлопця. Тоді він розумів, що його можуть підстерігати. Олексій одразу зібрав речі, заселився у готель, а згодом переїхав до знайомих.
Після звільнення з полону Олексій продовжив партизанити
@_alekcey_ks/Instagram
“Найбільшою рушійною силою є любов до України”: деокупація міста та життя після неї
Незадовго до деокупації в Херсоні зникли зв”язок і світло. За день до звільнення міста центральною вулицею Таврійського мікрорайону проїхала машина з українським прапором. Тоді люди подумали, що це провокація росіян, а тому швидко розійшлися по домівках.
Та не Олексій. Він вирушив у бік Чорнобаївки. Того дня звідти вперше за довгий час не було чутно жодних вибухів. Але хлопець нічого там не побачив та пішов назад по Миколаївському шосе. Аж раптом помітив колону українських військових.
“У той момент я відчув, що наше окупаційне жахіття закінчилося. Коли Херсон звільнили, були неспинні сльози радості. В мить все місто стало надзвичайно сентиментальним. Всі розуміли, що найстрашніший для нас період повномасштабного вторгнення пройшов. Було байдуже, що ми без світла чи зв’язку, – головне, що без русні. Але було зрозуміло, що тепер вони нас знищуватимуть обстрілами”, – згадує Олексій.
Через обстріли рідного Херсона Олексій переїхав до Львова
@_alekcey_ks/Instagram
Після деокупації Херсона він почав налагоджувати зв”язки з окупованим Лівобережжям. Зібрані від своїх інформаторів дані хлопець передає військовим для ураження ворога.
Коли після деокупації військові та поліція обходили будинки, вони зазирнули також і до Олексія. Хлопець розповів їм, що 64 дні провів у полоні. Після цього з ним пообіцяли зв’язатися для фіксування воєнного злочину. Та це сталося лише у грудні 2024 року. З поліцією Олексій співпрацює й досі.
За словами хлопця, його свідчення передали й до Міжнародного кримінального суду.
Через постійні обстріли Олексію довелося залишити рідний Херсон і переїхати до Львова. Наразі він працює із психологом і продовжує волонтерську діяльність.
“Я відчув, що таке окупація та зміна прапора, і знову переживати таке не хочу. Це моя мотивація. Але найбільшою рушійною силою є любов до України”, – підсумовує хлопець.
Альона Павлюк, “Українська правда. Життя”
Читайте також :
Голоси з підвалів херсонської катівні. Як росіяни знущалися з українців
Головне сьогодні
Суспільство
Чи чекати заморозків у травні, і як погода може вплинути на врожай?
Богдана Торба—
9 травня, 15:00
Суспільство
Що означає ім’я Лев? Історія папських імен
Вікторія Андрєєва—
9 травня, 11:03
Помер режисер “50 відтінків сірого”, “Карткового будинку” і кліпів Мадонни
Олена Барсукова—
9 травня, 18:25
Лондонська національна галерея придбала загадкову ікону з драконом за 20 млн доларів
Дар”я Лобанок—
9 травня, 18:26
Не можете заснути? Причиною може бути не лише кава, а й пластик навколо вас
Олена Барсукова—
9 травня, 17:15
Суспільство
Астрономи вперше зафіксували, як атмосфера Землі “реагує” на спалахи на Сонці
Вікторія Андрєєва—
9 травня, 09:00
© 2007-2025, Українська правда
Реклама на сайті
Політика конфіденційності
Правила використання матеріалів УП
Принципи і правила роботи УП
Текстові матеріали, розміщені на сайті life.pravda.com.ua, можна безкоштовно
використовувати в обсязі не більше 50% за умови прямого посилання у підзаголовку чи першому реченні
Матеріали з плашкою PROMOTED є рекламними та публікуються на правах реклами. Редакція може не поділяти погляди, які в них промотуються.
Матеріали з плашкою СПЕЦПРОЄКТ та ЗА ПІДТРИМКИ також є рекламними, проте редакція бере участь у підготовці цього контенту і поділяє думки, висловлені у цих матеріалах.
Редакція не несе відповідальності за факти та оціночні судження, оприлюднені у рекламних матеріалах. Згідно з українським законодавством відповідальність за зміст реклами несе рекламодавець.
Всі матеріали, які розміщені на цьому сайті із посиланням на агентство “Інтерфакс-Україна”, не
підлягають подальшому відтворенню та/чи розповсюдженню в будь-якій формі, інакше як з письмового дозволу
агентства “Інтерфакс-Україна”.
Source: Альона Павлюк